Розділ 3. Для камер

Валерія

​— Але перед камерами вам доведеться навчитися торкатися мене так, ніби ви мені довіряєте.

​Я дивилася на Ніколаса. Довго. Невідривно. Потім повільно перевела погляд на його руку. Вона спокійно звисала вздовж тіла, розслаблена й впевнена, ніби її власник щойно не запропонував мені репетирувати довіру посеред робочого кабінету о дев'ятій ранку.

​— Ні.

​— Це вже було, — незворушно нагадав він.

​— І буде ще багато разів.

​— Я підготуюся.

​Я примружилася, намагаючись знайти в його обличчі хоч натяк на іронію.

— Ви зараз жартуєте?

​— Трохи.

​І знову це сталося. Ледь помітний, майже примарний рух у кутику його рота. Ніколас Аранда, як виявилося, вмів майже усміхатися. Шкода тільки, що мені довелося стати його головною тимчасовою проблемою, аби це побачити.

​— Не бачу тут нічого смішного, — відрізала я.

​— Ви дивитеся на мою руку вже секунд десять.

​Я різко підняла очі.

— Я не дивлюся.

​— Дев'ять.

​— Що?

​— Дев'ять секунд. Визнаю, перебільшив.

​— Ви просто нестерпний.

​— Це теж уже сьогодні було.

​Я рвучко підвелася з крісла. Досить. Мені терміново було потрібне свіже повітря. Міцна кава. Квиток на інший континент. І бажано все це — без присутності Ніколаса.

​— Я зрозуміла ваші правила, — кинула я, прямуючи до дверей.

​— Ні.

​Я зупинилася, зціпивши зуби.

— Знову ваше улюблене слово.

​— Ви почули правила, Валеріє. Це різні речі.

​— Тоді просвітіть мене.

​Він зробив крок назустріч. Моє тіло автоматично напружилося, готуючись до оборони, і я розлютилася на себе за цю реакцію швидше, ніж він устиг її помітити. Хоча, кого я обманюю? Він усе помітив. Ніколас зупинився на безпечній відстані.

​— Дайте руку.

​Я інстинктивно сховала її за спину. Дитячий, абсолютно безглуздий жест, але я нічого не могла із собою вдіяти.

— Ні.

​— Валеріє.

​— У нас фальшиві заручини, Арандо, а не парне заняття з танго.

​— Саме тому.

​— Логіка вийшла з цього кабінету раніше за мене?

​— Дайте руку.

​Я кинула відчайдушний погляд на двері, потім знову на нього.

— Ви завжди отримуєте бажане?

​— Ні.

​— Не вірю.

​— Це вже не моя проблема.

​— Бачите? — я гірко усміхнулася. — Саме так і відповідають чоловіки, які завжди отримують бажане.

​Він видихнув. Дуже повільно, ніби рахуючи до десяти. Добре. Схоже, я нарешті починала його дратувати. Це вже була моя маленька, особиста перемога.

​— Сьогодні о шостій у нас перша спільна поява перед публікою, — різко змінив він тему.

​Моя переможна усмішка миттєво згасла.

— Сьогодні?

​— Так.

​— Але ви ж казали про благодійний вечір у п'ятницю!

​— Сьогодні буде коротка зустріч із пресою після засідання ради.

​— Я не погоджувалася на зустріч із пресою!

​— Ви погодилися на легенду.

​— Це було вчора!

​— Саме так.

​— Учора я поховала власного батька! — мій голос зірвався, луною відбившись від стін кабінету.

​Запала тиша. Ніколас нарешті перестав дивитися на мої сховані руки й підняв погляд до мого обличчя.

— Я пам'ятаю.

​— Тоді ви могли б дати мені хоча б одну довбану добу передишки.

​— Міг.

​Його відповідь знову була надто чесною, надто прямою. Я зовсім не знала, як реагувати на цю відвертість.

— Але не дали.

​— Ні.

​— Чому?

​Він дивився прямо мені в очі, не кліпаючи.

— Тому що сьогодні вранці два впливові видання вже готували розлогі матеріали про боротьбу за ваш фонд. В одному з них вас прямо називають «непередбачуваною та емоційно нестабільною спадкоємицею». В іншому аналітики припускають, що рада директорів усуне вас від управління вже до кінця тижня.

​Я завмерла, відчуваючи, як по спині повзе холодок.

— Звідки ви це знаєте?

​Ніколас нічого не відповів.

Я закотила очі, намагаючись приховати паніку за сарказмом.

— А, ну так. Забула. Ви ж знаєте все.

​— Ні.

​— Лише те, чого не повинні б знати.

​Цього разу він промовчав. Я відчула знайомий болючий укол під ребрами. Згадала той файл. Його команду. Мої фотографії. Поліцейські протоколи. Моє життя, препароване й розкладене на сторінки людьми, яких я навіть ніколи не бачила в очі. Я до болю стиснула пальці в кулаки.

​— Я сама поговорю з журналістами, — твердо сказала я.

​— Добре.

​Я кліпнула, збита з пантелику такою швидкою згодою.

— Що?

​— Поговорите сама.

​— І ви не будете мені підказувати?

​— Ні.

​— Перебивати мене?

​— Ні.

​— Виривати з рук мікрофон?

​— Тільки якщо ви не почнете бити ним людей.

​— Нічого не обіцяю.

​Ніколас знову простягнув руку.

— А тепер дайте мені руку.

​Я опустила погляд на його долоню. Велику. Розкриту. У цьому жесті не було жодного тиску чи примусу. Це була просто рука. Звичайна чоловіча рука. Тоді чому мені раптом стало так нестерпно душно в його ідеально кондиційованому кабінеті?

​— Для чого? — запитала я майже пошепки.

​— Тому що зараз ви тримаєтеся поруч зі мною так, ніби щосекунди чекаєте нападу.

​— Можливо, я його й чекаю.

​— Журналісти миттєво це побачать.

​— Хай дивляться.

​— І вирішать, що ваші заручини — дешева фальшивка.

​Я до скрипу стиснула щелепи. Він знову мав рацію. Як же я ненавиділа цей день.

​— Тільки один раз, — похмуро попередила я.

​— Звісно.

​— І не робіть нічого… дивного.

​Ніколас уважно подивився на мене.

— Що саме у вашому розумінні означає «дивного»?

​— О, з вами цей список може бути нескінченним.

​Я повільно дістала руку з-за спини. Простягнула її й обережно поклала свої пальці на його долоню.

І завмерла.

​Нічого не сталося. Земля не розкололася навпіл. Стеля не обвалилася нам на голови. Просто його довгі пальці повільно, дуже м'яко зімкнулися навколо моїх.

Теплі. Я чомусь була на сто відсотків упевнена, що вони будуть крижаними. Яка дурість.