Наречена за заповітом

Розділл 2. Роль нареченої

Валерія

— Так.

Одне слово. Повітря в кімнаті раптом стало надто густим, майже задушливим. Мені знову відчайдушно захотілося його вдарити. Не сильно, зовсім трохи — просто щоб побачити на цій його бездоганній масці бодай тріщину людської емоції.

— Звідки? — моє запитання прозвучало майже як шипіння.

Каблучка лежала на столі, ніби кинутий виклик. Тонкий обідок, ледь помітне сяйво каменя. Жодного пафосу, жодної зайвої деталі. Саме така, яку я, можливо, вибрала б для себе сама, якби мала вибір. І це дратувало сильніше, ніж якби він приніс щось вульгарне.

— Валеріє, — почав він, але я його перебила.

— Не називайте мене так, коли збираєтеся знову ухилитися від прямої відповіді.

Його брова злетіла вгору — єдиний прояв подиву, на який він був здатний.

— Це ваше ім'я.

— Справді? А я вже почала думати, що в документах батька значуся суто як «ризик номер один».

— Не перебільшуйте, — спокійно кинув він.

Я засміялася — коротко, сухо, без жодної краплі веселощів.

— Мені щойно повідомили, що цілих тридцять днів чужі люди вирішуватимуть, чи достатньо я «нормальна» для спадщини власної матері. А чоловік, який тимчасово тримає в руках владу над її фондом, приносить на похорон каблучку мого розміру. Скажіть мені, Ніколасе, в якому саме місці я зараз перебільшую?

Він мовчав. Це була його найсильніша зброя — дивитися, чекати, дозволяти мені виговоритися, вихлюпнути весь отруйний гнів, аби потім спокійно виокремити одну-єдину слабку точку. Батько теж завжди так робив. Це було моторошно схоже.

Я різко випросталася, відштовхнувшись від столу.

— Забудьте.

— Про що саме?

— Про вашу геніальну ідею з весіллям.

— Ні.

Я застигла.

— Що «ні»?

— Я не забуду.

— А я не погоджуюся!

— Ви навіть не дочитали умови, — він спокійно взяв теку зі столу.

Його рухи були настільки плавними, настільки позбавленими метушні, що це здавалося майже нелюдським. Ніколас Аранда жив у світі, де хаос не мав права на існування.

— Тоді пройдемося фактами, — знову він.

— О, обожнюю факти. Особливо свіжовикопані, з присмаком похорону.

Він проігнорував мою іронію, як і завжди.

— Через шість днів відбудеться перше засідання ради.

— Знаю.

— Ні, Валеріє, ви не знаєте.

— Ви сьогодні вирішили позмагатися, скільки разів можете вивести мене з рівноваги? — я ледь не задихалася від обурення.

— Валеріє.

— Ніколасе.

Знову ця пауза. Вона розтягувалася, наповнюючись напругою, яку можна було різати ножем. Я знову зловила себе на тому, що занадто часто вимовляю його ім’я. Особливо коли ми залишалися вдвох у цьому напівтемному кабінеті.

Він перегорнув сторінку.

— Двоє членів ради вже відкрито підтримують Клару. Ще троє вагаються. Їм потрібна причина — вагома причина — повірити, що ви не зірветеся з ланцюга через тиждень.

— Я нікуди не зникаю.

Він повільно підняв на мене очі.

Мадрид. Два місяці тиші. Париж. Три тижні без жодної звістки. Той проклятий клуб, після якого батько влаштував справжнє полювання на мої фото в пресі.

Я відвела погляд, але було пізно. Він уже все прочитав — кожну мою провину, кожну невдачу.

— Це було моє життя, — кинула я, відчуваючи, як стискається серце.

— Я не сперечаюся.

— Але звучить саме так.

— Я пояснюю вам, як це бачить рада.

— А як це бачите ви?

Запитання зірвалося з уст швидше, ніж я встигла зачинити рот. Ніколас на мить завмер. Можна було б списати на випадковість, якби не той холодний аналітичний блиск у його очах, що раптом згас.

— Жінку, яка злиться швидше, ніж думає, — відповів він рівно.

— Як мило. Може, ще компліменти будуть?

— Жінку, яка звикла йти першою лише тому, що боїться, що її залишать іншу.

У кімнаті стало неприродно тихо. Я навіть не помітила, як перестала дихати. Його слова вдарили точніше, ніж будь-яка образа. Він не просто констатував факт — він поліз туди, де в мене були лише відкриті рани.

— Ви нічого про мене не знаєте, — прошипіла я.

— Можливо.

— Не брешіть мені.

Його пальці ледь помітно стиснули край теки.

— Я не брешу.

— Ви принесли каблучку мого розміру. Ви знали про заповіт. Ви знали, що фонд опиниться у вас. Ви ще до того, як опустили труну мого батька в землю, вирішили, що я стану вашою фальшивою нареченою.

— Не моєю, — він поправив мене, і це прозвучало дивно. — Ми гратимемо пару.

Ми. Це слово ковзнуло під шкіру, як крижана голка. Я нервово потерла край долоні — дурна звичка, яка завжди видавала мою розгубленість. Він миттєво відстежив цей рух. Я опустила руки.

— Різниці не бачу.

— Вона є. Для вас.

— О, звичайно, як би я жила без ваших пояснень мого життя? — я обійшла стіл, намагаючись захопити хоч трохи простору, хоч якусь перевагу. Але Ніколас навіть не поворухнувся.

— Припустимо, — сказала я, — що я не жбурляю цю коробочку вам у голову.

— Вона дорога, — зауважив він.

— Тоді тим паче — влучу в голову.

Кутик його рота сіпнувся. Це був не сміх, ні, але це була реакція. Моя перемога, мізерна, але перемога.

— Які умови?

— Тридцять днів. Три публічні появи на тиждень. Інтерв'ю після засідання, благодійний вечір, відкриття фонду.

— Ви вже склали графік? — я втомлено закотила очі.

— Так. Частина часу ми проводитимемо в домі Сорія.

— Я там не живу.

— Тепер житимете.

— Ні.

— Валеріє, преса вже чергує біля вашої квартири.