Розділ 1. Тридцять днів

Валерія

​На похороні власного батька я не зронила жодної сльози.

​Не тому, що не відчувала болю — він скреготав десь під ребрами, важкий і глухий. Просто довкола зібралося надто багато людей, які прийшли сюди саме по мої сльози. Або по істерику.

​Клара, моя мачуха, мабуть, сподівалася на справжній перформанс. Чекала, що я перекину келих із водою, зірвуся на священника або вийду посеред промови, грюкнувши дверима так, щоб завтра про це гули всі таблоїди.

​«Скандальна донька Ернесто Сорія знову злетіла з котушок». Я майже бачила цей заголовок, надрукований великим жирним шрифтом. Тому стояла з прямою спиною.

​Чорна сукня безжально тиснула під грудьми, заважаючи дихати. Вологий вітер жбурляв волосся в очі, а пальці змерзли настільки, що я перестала їх відчувати. Я змушувала себе залишатися незворушною. Навіть коли труну почали опускати в сиру землю. Навіть коли Клара поруч видавила із себе тихий, ідеально вивірений схлип, і хтось співчутливо торкнувся її плеча.

​Навіть коли я зустрілася поглядом із Ніколасом Арандою.

​Він стояв трохи осторонь від натовпу. Як і завжди.

​Ніколас роками був тінню мого батька, але ніколи не зливався з його оточенням. На сімейних вечерях він незмінно обирав місце біля вікна, спостерігаючи за всіма. На світських прийомах тримався за пів кроку від Ернесто — достатньо близько, щоб почути наказ, достатньо далеко, щоб не потрапляти в об'єктиви. А в кабінеті батька завжди сидів навпроти нього, стискаючи в руках папку з таким виразом обличчя, ніби весь світ складався з проблем, які йому доручили розкласти за пріоритетністю.

​Я, очевидно, завжди була в першій десятці цього списку.

​Він підняв очі, і наші погляди зіткнулися. Лише на коротку, гостру мить. Я відвернулася першою.

​Яка дурість. Мені двадцять два роки. Мій батько помер три дні тому. А мене досі до чортиків дратує, що від одного погляду Ніколаса я починаю гарячково контролювати власне тіло.

​Не сутулься. Не кусай губи. Не ховай руки. Бо він помічає. Я ненавиділа людей, які бачать забагато.

​— Валеріє, — голос Клари, м'який і тягучий, вирвав мене із заціпеніння.

​Я повільно повернула голову. Вона стояла переді мною в бездоганному чорному пальті. Жодної розмазаної туші, лише злегка почервонілі очі та виразна, дуже правильна скорбота на обличчі.

​— Машина чекає, — тихо сказала вона.

​— Я не просила машину.

​Клара на мить примружилася, ледь помітно стиснувши щелепу. Ось воно. Моя маленька щоденна місія — псувати їй ідеальну картинку світу одним коротким реченням.

​— Читання заповіту почнеться за годину, — нагадала вона тоном, яким говорять із нерозумними дітьми.

​— Я пам'ятаю.

​— Тоді не змушуй усіх на тебе чекати.

​Я перевела погляд на могилу. Свіжа земля здавалася неприродно темною, майже чорною.

​Батько теж терпіти не міг чекати.

«Валеріє, ми домовлялися на дев'яту».

«Валеріє, ти знову запізнилася, це неповага».

«Валеріє, поводься так, як личить твоєму прізвищу». Здавалося, моє ім'я ніколи не існувало окремо від доган.

​— Я поїду сама, — відрізала я.

​Мачуха тонко стиснула губи.

— Твоя машина залишилася біля клубу після тієї…

​— Не треба, — я підвищила голос, і це було помилкою.

​Кілька людей у натовпі миттєво обернулися. Я відчула їхні погляди потилицею. Клара теж це помітила. Її обличчя залишилося маскою скорботи, але тон став ще тихішим, небезпечнішим.

​— Я лише хотіла сказати, що водій уже тут.

​— А я лише сказала, що поїду сама.

​— На чому? Пішки під дощем?

​— Це вже мої проблеми.

​— Валеріє.

​Цього разу голос належав не їй. Низький, рівний, з тими самими вібруючими нотками абсолютного спокою, які завжди виводили мене з рівноваги.

​Я не обернулася одразу. Мені знадобилася секунда, щоб набрати в груди повітря.

​Ніколас стояв за два кроки від мене. Без парасолі. На плечах його темного, ідеально скроєного пальта сріблилися краплі мряки.

​— Що? — кинула я, дивлячись на нього з викликом.

​Його погляд ковзнув по мені. Не по обличчю. І навіть не по фігурі. Він дивився на мої змерзлі, тремтячі руки. Я інстинктивно сховала їх у кишені пальта.

​Запізно. Він уже все зафіксував.

​— Я вас відвезу.

​Це не звучало як пропозиція. Це був факт.

​— Не відвезете, — відрізала я.

​Клара важко видихнула. Ніколас — навіть не кліпнув.

​— Читання почнеться о дванадцятій.

​— У вас просто дивовижний талант, Арандо, — криво посміхнулася я. — Повідомляти мені те, що я й так чудово знаю.

​— А у вас — запізнюватися туди, де від вашої присутності хоч щось залежить, — парирував він.

​Я різко звела на нього очі, шукаючи роздратування, злість — будь-що. Але він не змінив тону. Залишався холодною, непробивною стіною. І саме це бісило найбільше.

​— Сьогодні поховали мого батька, — мій голос ледь помітно здригнувся, видаючи мене.

​— Я був там.

​— Тоді, може, ви дасте мені хоча б десять хвилин не бути довбаним пунктом у вашому робочому графіку?!

​Щось ледь помітно сіпнулося в його щелепі. Жоден м'яз на обличчі не здригнувся, але цей мікрорух я вловила. І відчула всередині дрібне, мстиве задоволення.

Нарешті. Хоч щось живе. — Десять хвилин, — спокійно сказав він.

​Клара розгублено перевела погляд з нього на мене.

— Ніколасе, але ж...

​— Десять, — повторив він, відрізаючи її слова, як нитку.

​І відійшов. Просто повернувся спиною й залишив мене саму, ніби справді мав владу вирішувати, скільки хвилин мого власного горя мені дозволено мати.

​Я ненавиділа його в цю мить. Ненавиділа всією душею. Це було набагато простіше, ніж думати про те, чому з усіх людей на цьому цвинтарі він єдиний не підійшов і не сказав мені фальшиве «тримайся».

​За сорок хвилин я сиділа в бібліотеці маєтку Сорія, дивлячись на порожнє масивне крісло батька.

​Воно завжди стояло на чолі довгого дубового столу. Навіть тут, у кімнаті, де, за логікою, люди мали б просто читати книжки. Але Ернесто Сорія фізично не міг існувати в просторі, де не було чітко вибудованої ієрархії.