30. Рік. Розробляємо план.

Марія делікатно лишила нас самих у крихітній вітальні, доки Джек чаклував над документами. Це було доречно, адже я бачив: Емі чимось незадоволена, хоча й намагається вдавати, що все добре. Тому мені потрібно було з нею поговорити.

— Кажи вже, — зручніше влаштовуючись на дивані, запропонував я. Завжди легше говорити, коли починає хтось інший. Легше. Не треба нічого додумувати, лише слухати.

— Я засмутилася через паспорт, але потім зрозуміла, що його можна зробити пізніше, коли ми отримаємо викуп. — на диво, Емі не стала якось лукавити, а відповіла прямо, ще й посміхнулася якось ніяково, ніби вибачалася за щось. — Але все рівно чомусь серджуся.

— Можливо, ти просто нервуєшся? — припустив я, підбадьорливо стискаючи її зап’ясток. — Це нормально, якщо ти нервуєшся, я теж трохи напружений, бо ми маємо розробити план наших дій.

Вона зацікавлено подивилася на мене. Схоже, мої слова її підбадьорили, і я спочатку не зрозумів, чому. А потім дійшло, коли вона спитала:

— Ти хочеш розробити цей план зі мною разом? — ніби я запропонував їй на вихідні зганяти на Марс.

— Ну, так! — мені не вірилося, що в двадцять першому столітті молода дівчина може бути аж так враженою перспективою долучитися до обговорення її майбутнього, але намагався не подавати виду. — Врешті, ти ж моя напарниця, і успіх нашої кампаніїї залежить від тебе аж на п’ятдесят відсотків. Тому давай подумаємо, як нам діяти.

Емі, здавалося, зараз лусне від емоцій, що її переповнювали. На її обличчі, мов у відкритій книзі, читалися недовіра, радість, збудження, шок і ще з десяток емоцій, що міняли одна одну, ніби вона не могла визначитися, що ж має відчувати в такий момент.

Я почекав, доки вона більш-менш візьме себе в руки, і продовжив:

— Дивись, ми зараз отримаємо посвідчення і зможемо поїхати будь куди, так? Але чи вигідно нам вести твого татка в малонаселенне місце, яке ми не знаємо? Думаю, ні, бо там в нього буде чисельна перевага, а ми не знатимемо всіх нюансів. куди ховатися, як втікати. Плюс, у нас немає засобів, аби скинути хвоста, якщо він буде…

— А він буде, — похмуро додала Емі. — Я знаю батька — хвіст гарантовано буде, він так просто нас не відпустить.

— Тому я не хочу вести його кудись подалі від міста. В умовах міських боїв один умілий боєць може скинути чисельний хвіст, а от на відкритій місцевості то вже важче. Тут ми хоч зможемо загубитися і відійти підготовленим маршрутом.

— Я теж про це думала, тільки в тому плані, щоб лишитися тут, — зізналася Емі, дивлячись на мене якимось незрозумілим поглядом. — Але потім сама зрозуміла, що оці всі натовпи туристів допоможуть, як ти кажеш, загубитися, щоб відійти, а не щоб жити тут.

— Молодчинка, — щиро похвалив її я. — Ти дуже розумна, і сама додумалася до оцих аргументів проти.

— То куди ми далі? — якось безнадійно запитала вона.

— Поки нікуди. Отримаємо документи, сходимо одружимося і підготуємо відступ. Витрусимо з твого батька гроші і тихенько поїдемо на північ на деякий час.

— Надовго? — приречено спитала вона, але я не міг зрозуміти, чому її голос звучить так трагічно.

— Не дуже, може на пару тижнів чи місяць. Джек зробить паспорти і ти зможеш поїхати в Європу, як і хотіла. А до того часу будемо тримати облогу в якомусь маленькому закинутому місці, де на десяток миль не буде ніяких сусідів. В нас будуть гроші, тому ми зможемо придбати деякі засоби, аби стежити за шляхами під’їзду. А потім ти зможеш бути вільною…

Здавалося, що Емі ставала сумнішою з кожним моїм словом. Ігнорувати цей факт мені не хотілося, тому я підсунувся до неї ближче і обережно обійняв за плечі.

— Все добре?

— Наче так, — вона не стала заперечувати, беззахисно притулилася до мого плеча і важко зітхнула. — Наче ж це те, чого я хотіла, але мені якось… Страшно, чи що?

— Це нормально, — я побачив, що по її щоці тече сльоза, і, не задумуючись, витер її пальцями. — все надто швидко міняється, і ти просто не встигаєш за цими змінами.  Це лякає, так… Але в тебе буде час, щоб прийняти ці зміни і налаштуватися на них, коли ми все зробимо тут.

— Знаєш, доки треба було бігти, стрибати і оце все… — вона схлипнула.

— Було легше, — закінчив я її думку. — Це теж нормально, це адреналін, так працює наш мозок. Стратегія виживання, щось таке… я більше на практиці то знаю, а пояснити…

— Ну, я ж зрозуміла, — посмішка крізь сльози була просто сонячною і чистою. — Дякую, ти мене так підтримуєш…

— Ну, моє виживання залежить і від тебе, — трохи грубувато пожартував я, аби приховати те, що раптом мені стало ніяково від того, що ми так близько сидимо на одному дивані, що аж торкаємось стегнами. — Принести водички? Це кращий спосіб від сліз, якщо ти не знала, — вона здивовано вигнула брову, і я, швидко підвівшись, пояснив. — Важко одночасно плакати і пити воду.

Вона кивнула, і я пішов шукати Марію, аби попросити води. Але головна причина моєї втечі з вітальні була інша. Вона сиділа на дивані з заплаканими очима і дивилася поглядом, який ну аж ніяк не годився ні для жертви викрадення, ні для напарниці в кримінальних справах…