29. Емі. В гостях у нових друзів

Коли він оце так кепкував наді мною, я гнівалася. але не дуже сильно. Я не могла на нього гніватися по-справжньому.  Сама не знаю чому. Коли він сміявся, я сміялась теж. 

 — Бреши більше, — сказала я, вперши руки в боки.  — Хоча якщо тебе так називала твоя матуся, то я не здивуюся. Бо ти іноді буваєш дуже нестерпним!

 — Який вже є, — він знизав плечима. 

 — То яке твоє друге ім’я? Валентин?

 Він похитав головою.

 — Віктор?

 — Не вгадаєш, можеш навіть не пробувати…

 — Вінсент?..

 — Валеріан, — сказав він після того, як я перерахувала всі імена на цю літеру, які знала. 

 — Річард Валеріан? — я розреготалася. — Ой, я не можу! Ти як гібрид англійського короля і римського імператора!

 — Смійся, скільки завгодно, — відповів він. — Мене це зовсім не зачіпає!

Але  я думала, що все ж зачіпало, просто він не подавав виду. 

 — Мені подобається ім’я Рік, — сказала я, коли відсміялася. — І добре, що ти навіть коли зміниш документи, все одно залишишся Ріком.

 — Тоді поїхали до Джона…

***

Поки ми їхали вулицями Лас-Вегаса, я з цікавістю крутила головою туди-сюди. Це було місто розваг і багатства, тут  постійно перебувало багато туристів.  Готелі, казино, парки аукціонів, торгівельно-розважальні центри,  ресторани ніби змагалися в тому, хто буде оригінальнішим і матиме більш розкішний вигляд. 

Тут можна було загубитися,  якщо перебувати тут тимчасово. Бо постійний наплив приїжджих  на автівках з номерними знаками різних штатів слугував гарним маскуванням. Але якби ми залишилися тут надовго, нас було б легко вичислити, незважаючи на зміну зовнішності та нові документи. Я знала, що люди мого батька часто їздили сюди, щоб “відірватися” у вільний час.  Тому була обережною і, коли ми  залишили позаду центр міста і  звернули на тиху вуличку, де вишикувалися однакові невеличкі котеджі, з полегшенням зітхнула. 

Джон виявився невисоким міцно збудованим чоловіком із круглим обличчям, на якому постійно вигравала усміщка. 

Він дружньо обійняв спершу Ріка. а потім і мене. 

 — Друзі Джека — мої друзі! — проголосив він. — Ходімо до будинку. Марія якраз накриває на стіл…

Його дружина Марія була такою ж невисокою, пухкенькою і усміхненою. 

 — Сідайте, — вона одразу, як ми тільки помили руки, повела нас до столу, який прямо ломився від різних страв. — Доню, тобі треба більше їсти. — звернулася вона до мене, насипаючи на мою тарілку суккоташ — гарнір із бобів, помідорів і кукурудзи, а потім додаючи цілу гору тушкованого м’яса. — Ти така тендітна! Джек казав, що ви збираєтесь одружитись. Ви така гарна пара, — вона приклала до очей біленьку хусточку. — Я завжди розчулююсь, коли бачу молодят…

Для всіх, хто буде цікавитися нашим минулим, у нас була заготовлена легенда про те, що наші батьки були ворогами і протестували проти нашого шлюбу, тому нам і довелося одружуватись без свідків і гостей. 

 — Ось моя фірмова настоянка. — Джон не був схильним до сантиментів, як його дружина, зате напій, який він розливав по склянках, виявився дуже смачним. 

 Тільки коли ми доїли десерт, він  заговорив про справу. Запитав, які документи нам потрібні — тільки водійське посвідчення чи й закордонний паспорт. 

 — З паспортом буде дороже, — сказав він, дивлячись на Ріка. — Фото я зроблю сам, у мене є все необхідне. Але якщо ви не збираєтесь зараз за кордон, то можна обійтися лише правами. 

 — Добре, хай поки будуть лише права, — сазав Рік.  — Адже нам ще потрібні гроші  для того, щоб наш шлюб зарєстрували…

Я збиралася заперечити, що мені потрібен паспорт, бо я збираюся за кордон, але потім я подумала, що коли ми отримаємо викуп від батька, я  зможу бз проблем його зробити. А зараз дійсно краще обмежитися найбільш необхідним, бо наша “фінансова подушка” танула, як сніг на сонці…