26. Рік. "Позичений" номер і нові відчуття

Я гнав, мов скажений, або мов нервовий татко, чий первісток от-от мав прийти в цей світ на пасажирському сидінні його авто. І хоч я намагався перед Емі вдавати, що нічого в тій розмові полісменів не було, та все ж з острахом звертав з траси до Шошони, аби звідти другорядними шляхами поїхати до Лас-Вегасу, де на нас чекав брат Джека і фальшиві документи.

Але чи то зорі так зійшлися, чи дійсно Робінсон передав номери машини патрулям попереду, та нас ніхто не спиняв аж до самого Перампу. Але в місті світити номерами, що є в патрульних “на олівці” мені не хотілося.

— Емі, хочеш погратися в грабіжника? — запитав я, звертаючи до стоянки біля якогось грумінг-салону прямо на в’їзді в місто.

Вона трохи придрімала від рівного ходу машини, але миттю прокинулась на моє запитання і швидко протерла очі.

— Кого грабуємо? — вона була сповнена ентузіазму, ніби я запропонував їй перекусити в найближчому кафе.

Я не втримався, розреготався на повний голос, знову дивуючись цій дівчині. Здавалося, що вона сприймає цю нашу подорож, як якусь цікаву пригоду, і просто насолоджується всім, що підкидає нам цей шлях. А ще здавалося, що вона цілком і повністю мені довіряє, і саме тому не ставить жодного питання, крім одного — кого саме ми маємо пограбувати. Чорт забирай, вона була би просто чудовим спецпризначенцем! Жодного заперечення.

— Не “кого”, а “що”, Емі, — я з задоволенням відкинувся на спинку сидіння, відчуваючи, що хребет аж тріщить від утоми. — Нам терміново треба знайти стоянку авто, або звалище, і вкрасти номер якогось авто типу нашого мінівена. В ідеалі, звісно, зняти з Доджа, але то я прямо щось таке загадав…

— Тільки не штрафмайданчик? — Емі щось швидко гортала в телефоніі.

— Тільки не штрафмайданчик, так, — вона таки була дуже розумною. — Тут є щось таке?

— Звісно! — вона переможно посміхнулася, повертаючи до мене екран телефону. “Продаж вживаних авто у Кріса Воллеса” — і уточнюючий припис на сайті, що автомагазин зачинений на наступний тиждень. А внизу — рекламне фото новинки, і — о, диво! — це був мінівен Додж Караван, такого ж брудно-сірого кольору, як і наш.

— Якщо він і досі у відсутнього в місті Кріса Воллеса на майданчику, то станцюю посеред Лас-Вегаса! — я відчував, як мене переповнює відчуття нереальності того, що відбувається.

Так завжди бувало, коли в перспективі з’являлося щось нове і дивовижне, щось хороше, чого в моєму житті траплялося з кожним роком все менше і менше. Чомусь з роками сприймати провали в планах ставало просто і звично, як і приймати ці провали, а потім шукати шляхи виправлення. А от всі щасливі збіги почали здаватися надто неправильними, нереалістичними і просто “кіношними”. Але зараз не хотілося шукати якісь підводні камені. Хотілося поїхати на Чарлзтон Парк Авеню і перевірити наявність мінівена на майданчику “Продажу вживаних авто у Кріса Воллеса”.

***

— Я люблю тебе, Крісе Воллесе! — видихнула Емі, коли ми перелізли через паркан, що оточував майданчик з вживаними машинами, і наші погляди спинилися на тому самому Джоджі, що був зображений на рекламному фото.

— Мені більше дівчата подобаються, — пошепки відповів я на цю репліку. — Але в цей момент я теж люблю Кріса Воллеса!

Емі пискнула, намагаючись не засміятися вголос. А я чомусь відчув себе жахливо ніяково, і лише порадів, що нас оточувала напів темрява. Бо підозрював, що зашарівся — чи не вперше за останні років десять чи п’ятнадцять. І, щоби приховати це, трохи грубувато докинув:

— Давай скоріше скручувати номери, доки нас не помітили!

Ми провели неймовірно продуктивний день. Оскільки грабіж — справа темна, то вирішили витратити день на поповнення запасів харчів та пошук теплого одягу. Запас грошей, що ми їх забрали в бійців Деспозіо, швидко зменшувався, але ми не економили на екіпіровці, плануючи вирушати на північ одразу з Лас-Вегасу.

А ще Емі подзвонила по номеру, вказаному на сайті Кріса Воллеса, і ми точно знали, що маємо тиждень в запасі, адже Кріс видавав заміж доньку в Пало-Альто. А оскільки працював він сам, то й “салон” його був зачинений, але Кріс обіцяв підшукати нам пристойний мінівен одразу по приїхді. Ми побажали Крісу і його сім’ї всіх благ, пообіцяли передзвонити за тиждень і з чистою совістю почали планувати проникнення на майданчик його “салону”.

І ось ми тут. “Салоном” назвати це звалище було складно, хоча серед авто, що щільно тулилися одне до одного, було й немало цікавих моделей, навіть один “Мустанг”, щоправда, трохи пом’ятий і пошкрябаний. Але якщо його відновити…

Я на мить затримався поруч з ним, задумливо роздивляючись плавні вигини корпусу. Емі, помітивши це, схвально кивнула, правильно зрозумівши мій погляд.

— Мені теж подобаються старі машини, — раптом прошепотіла вона. — Вони такі елегантні і красиві… Сучасні авто не мають того шарму…

— О, так, — я розумів, що вона має на увазі, бо й сам думав так само.

Ми з розумінням переглянулися, кивнули — і синхронно розсміялись, бо це й дійсно було кумедно. Пішли на грабіж і мліють коло машини. Ну, хіба не анекдот?

Номери ми, врешті, відкрутили. І так само непомітно втекли через паркан, ховаючись в тіні дерев Чарлзтон Парку.

Дивно, але весь час, доки ми йшли мало не тримаючись за руки, я усміхався, як ненормальний…