25. Емі. "Стріляти - так стріляти!"

— Зараз, люба, ми вже майже доїхали до пологового, — сказав Рік, ніжно погладжуючи мене по плечі. 

  — Тоді чому ми стоїмо? Ай! Мені так боляче-е-е! — щосили заголосила я. 

 — Вибачте, полісмене, ви ж бачите, що сталася така несподівана ситуація, — промовив він вибачливим тоном. — Це наша перша дитина, ми обоє дуже хвилюємося, і я з переляку надягнув іншу куртку, а та, де лежало в кишені водійське посвідчення, залишилася вдома…

 — Ну, не хвилюйтесь так, мем. — Робінсон зазирнув до машини, буквально свердлячи мене уважним поглядом. Невже у нього є мої прикмети? Правда, на мені бейсболка, що приховує волосся, але раптом він має моє фото?

Я затулила обличчя руками,  вдаючи,. що плачу. Клята подушка мало не вивалилася з-під светра, і я зігнула коліна, повертаючи її на місце. 

— Здається, вона от-от народить, — вигукнув Рік, старанно граючи роль розгубленого молодого татуся. — Полісмене, ви вмієте приймати пологи?

 — Що? Я? — обличчя поліцейського сполотніло і він аж відсахнувся від машини.  — Невже все так погано?

 — А-А-А-А! — щодуху закричала я. 

 — Добре, добре, їдьте, — здався поліцейський. — Я тільки запишу ваш номер машини, і потім надішлю штраф за відсутність водійського посвідчення.

Він щось надряпав у своєму блокноті, а потім замахав Ріку рукою, мовляв, чого ти досі тут, проїзди скоріше! 

Краєм ока, поки ми проминали їхню автівку, я побачила, як Робінсон підійшов до свого напарника і заговорив до нього, збуджено жестикулюючи. Той дістав рацію і став щось говорити в неї. Вони промайнули перед моїми очима і зникли, бо Рік додав газу і наша машина летіла по трасі на максимальній швидкості. 

 — Як ти думаєш, вони нас розкусили? — запитала я, на всяк випадок залишивши подушечку під светром. Щоб раптом, якщо нас почнуть наздоганяти, випадково не спалитися. 

 — Чому ти так думаєш? — поцікавився Рік. 

 — Ну, коли ми проїздили повз їхнє авто, Робінсон щось розповідав своєму напарнику, а той узяв рацію і став дзвонити! Раптом викликав підмогу?

 — Емі, може в тебе манія переслідування? — насмішкувато запитав Рік. 

 — Ти так говориш, неначе ми виїхали на пікнік погуляти! — розгнівалася я.  — Наче нас уже кілька разів не збиралися вбити!

 — Але ж не вбили! — він знизав плечима.  — Може, і цього разу у страху очі великі? А насправді той поліцейським просто телефонував своїм колегам, щоб вони не затримували машину, яка мчить повз них на великій швидкості, бо в ній везуть породілю. Ти не думала про це?

  — Хм… не думала. Але за моїм досвідом — якщо якась халепа має трапитись, то вона обов’язково трапиться…

 — Не забивай собі голову, будемо вирішувати проблеми по мірі їх виникнення, — усміхнувся він. — До речі, в тебе швидка реакція. Так вдало придумала з тією подушкою! Бо я вже думав, що доведеться стріляти!

 — Стріляти? — я аж рота роззявила від здивування. — В полісменів? Ти серйозно?

 — Ну або сідати до в’язниці на невизначений термін, — сказав Рік. — Обирай, що тобі більше до вподоби! Хоча може тебе й не запроторять до в’язниці. Батечко забере тебе додому і благополучно видасть за свого помічника!

 — Не діждеться! — пирхнула я. — Ну добре, вмовив. Стріляти так стріляти!...