24. Емі. Зустріч з поліцією ( перша, але не остання)

 — Як ти думаєш, Ріку, у них не буде неприємностей через те, що вони нам допомогли? — запитала я, замислено дивлячись на постаті Джека і Лілії, які все віддалялися, поки зовсім не зникли за піщаними дюнами.

 — Думаю, вони дадуть собі раду, — пробурмотів він. Виглядав якимось заклопотаним, немов обмірковував щось важлив. 

 — Ну так, мого батька, певно, ніхто не любить… — я зітхнула. Згадала ті моменти, коли він усе ж був добрим до мене. Якось на мій восьмий день народження подарував мені поні, і, боячись, щоб я не впала, весь вечір ходив по доріжках саду, страхуючи мене і тримаючи сумирну тварину за вуздечку. 

А ще пригадала свій перший бал. Він був благодійним, тобто всі, хто хотів, щоб їхні діти взяли участь, повинні були зробити внесок на користь дітей-сиріт штату. І мій тато пожертвував найбільше грошей, а потім з любов’ю дивився на те, як я танцювала у білій пишній сукні свій перший вальс…

 — Але він не такий уже й поганий, — я поглянула на Ріка. — Тобі, мабуть, важко у це повірити…

 — Чому б ні, він любить свою дитину. Це цілком нормально, — Рік  торкнувся моєї руки. — Тобі не варто соромитися цього. 

 — І все ж, я соромлюсь. Батьків не обирають, інакше б я вибрала якихось простих трудяг. Хай би мій батько був рибалкою або будівельником…

 — Цього ти вже не зміниш, — Рік похитав головою. — Але ти можеш виправити його помилки, коли сама станеш матір’ю. Не будеш вирішувати за своїх дітей. Дозволиш їм бути вільними і щасливими. 

 — Так.  — я кивнула. — Тепер я зможу почати нове життя. Зовсім нове. Без набридливих охоронців. Без постійних заборон. Я буду сама вирішувати, що мені робити, куди ходити, з ким спілкуватися…

 — Боюся, нам зараз доведеться поспілкуватися з подіцією, — спокійно промовив Рік. 

Весь час свого монологу я дивилася на нього, а тепер перевела погляд на дорогу. Залишалася надія, що він жартує.

Але попереду нас на узбіччі справді стояла поліцейська машина з увімкненою мигалкою. В моїй голові заметалися сполошені думки: “Що робити? Раптом це батько їх послав? А якщо ні — то, може, вони знайшли спалені машини? Або індіанці нас видали? Раптом за нас уже пообіцяли винагороду?”

 — Може, не зупинятися? — ніби сам з собою тихо розмірковував Рік.

 — Зупинись, — мені в голову прийшла одна шалена ідея, коли моя рука стиснула невеличку вишиту подушечку, яку мені  на згадку подарувала Лілія. 

 — У нас  немає документів… — він зиркнув на мене, і його очі округлились. — Що ти в біса робиш?

***

 Наша автівка загальмувала і слухняно приткнулася на узбіччі  перед самими поліцейськими. 

 — Патрульний Робінсон, — відрекомендувався один із них. — Покажіть ваше посвідчення…

 — Мене звуть Марк Робертс, — трохи схвильовано промовив Рік. — Вибачте, патрульний, але, здається, я забув своє посвідчення… Мені дуже незручно, що так сталося, та ви самі бачите, це почалося дуже несподівано…

Робінсон перевів погляд на мене.

Я зігнулася навпіл, тримаючись обіруч за подушечку, запхану під светр, і що є сили застогнала:

 — Марку, коли ми приїдемо? Я не хочу народжувати тут, на дорозі!..