21. Рік. Нові знайомства

Я дивився на сплячу Емі і думав, що, напевно, добре бути такою, як вона. Світлою людиною, чия совість настільки чиста, що вона може заснути посеред пустелі. Я не міг заснути. По-перше, треба було комусь чатувати, а випадок, якщо друга група переслідувачів була ближче, ніж я вважав, і хтось вже їхав на сигнал GPS. По-друге…

По-друге, хоч як би я не тримався перед Емі, я ніколи не любив вбивати. Так, мені доводилося це робити, і ця ніч була далеко не найпродуктивнішою в плані ліквідації “ворожої живої сили”. Але я ніколи не любив вбивати. Я робив це, бо так було потрібно. Бо на війні або ти, або тебе. І хоч вини на мені не було, адже у втратах обох сторін завжди винен той, хто зробив перший постріл, хто вторгся на чужу територію зі зброєю — я був собі найжорстокішим і найпринциповішим прокурором. І аргументація була залізна: до зустрічі зі мною хтось ходив, дихав, їв, говорив щось, думав про щось, робив якісь речі. А після зустрічі зі мною — вже ні.

Напевно, саме тому я повернувся додому, коли потреба в моїх навичках відпала. Навіть шефу не вдалося мене переконати лишитися і присвятити життя службі на боці добра. Хоча він умів умовляти, як ніхто. Але бути лицарем плаща і кинжала для мене було… страшно було. Здавалося, що лишившись, я втрачу себе. Тому я повернувся додому, заховав нагороди в сейф, разом із парадною формою, і постарався забути про ті майже чотири роки свого життя.

Але ось ми тут, і ось я знову тримаю в руках зброю. Як і казав шеф. “Битва знайде тебе сама, Корсар. Ти належиш їй. Війна, Корсаре, то найпристрасніша і найвладніша коханка, і рааз віддавшись їй, ти будеш бачити її скрізь, навіть там, де їй не місце”.

Тепер я розумів, про що він говорив. Як не дивно, хотілося подзвонити йому і сказати, що він був правий, та почути у відповідь: “Я знаю” — без сарказму, просто як констатацію факту. Так, це був би дуже кумедний жарт, але… Дзвонити по тому номеру я стану лише тоді, коли інших шляхів не буде. Бо той дзвінок — білет в один кінець, і зворотного шляху не буде, а банальний обмін люб’язностями та порожні балачки про погоду, здоров’я і знайомих — не для таких, як ми.

Я незчувся, як заснув, хоча збирався охороняти сон дівчини до самого ранку. Але ось я дивлюся, як небо на сході потроху світлішає, думаю, що варто підкинути у вогонь ще хмизу. А ось з подивом роздивлюся пару, що сидить біля нашого вогнища, підживлюючи його, а поруч з ними сидить Емі і п’є щось ароматне з металевої кружки, а навколо — світлий погожий день.

— О, Рік, ти прокинувся! — помітивши, що я відкрив очі, радісно прощебетала Емі. — Знайомся, це Лілія і Джек, вони помітили вогонь і підійшли спитати, чи не треба нам допомога.

— Вітаю, — я намагався оцінити, чи несуть вони якусь загрозу, але зрозумів, що якби вони мали погані наміри — ми би з Емі не прокинулися би цього ранку. — Ем… Я Рік, і… Ви вже це знаєте, схоже…

Лілія, невисока худорлява жінка з смаглявим обличчям і довгою косою через плече, в якій вже виднілися сріблясті пасма сивини, м’яко посміхнулася, ніби розгадавши мої думки. Її обличчя було спокійним і трохи відстороненим, та в очах жевріло щось тепле. І взагалі вона справляла якесь комфортне, затишне враження. Напевно, саме так виглядає людина, сповнена співчуття і життєвої мудрості. Вона нагадувала бабусю з казок, хоча на вигляд їй було років п’ятдесят, не більше. Вона вправно зняла з вогню величезного металевого кухля і вилила з нього киплячу каву в підставлену Джеком кружку.

— Цукру? — поцікавився той, простягаючи мені каву. — Пийте, ви, мабуть, інієм вкрились…

— М’ко кажучи, — погодився я, приймаючи це частування. — Дякую. Я п’ю без цукру. Мммм… — кава була божествена, і аромат вогнища робив її незабутньою. — Це найкраща кава в моєму житті…

— Лілія варить найкращу каву в окрузі, — з якоюсь особливою гордістю промовив Джек, і я не втримав посмішку.

Вони були схожі, але не як брат і сестра, а як чоловік і дружина, що довго живуть одне одним і перетворюються на свою половинку. Однакові жести, однакова міміка, навіть риси обличчя з часом стають схожими. І хоча Джекк був високим і кремезним чоловіком під шістдесят, та він дивно скидався на свою дружину, наче був її збільшеною копією. Чомусь це викликало не лише приязнь до них, але й довіру.

— Ми вирішили дати вам перепочити, — голос в Лілії був глибоким і гортанним, з оксамитовими переливами. Такий голос хочеться слухати безкінечно. — Емі сказала, що ви втомилися…

— Трохи є, але я відпочив, дякую вам за це, і за каву.

— Якщо так, то пропоную до нас в поселення, в нас знайдеться все необхідне за невелику ціну, навіть авто, — лукаво примруживши очі, запропонував Джек. — Звісно, конфіденційно, ми не любимо, коли сторонні знають про наші справи…

Я внутрішньо напружився. Що їм встигла розповісти Емі? ТТа її погляд красномовно говорив, що нічого зайвого вона не сказала. Але, яякщо я не помилявся, поруч з нами сиділи представники племені тімбіша, і вони знали, що за декілька миль звідси стоїть спалене мною авто. І їм глибоко на це начхати...