19. Рік. Все за планом

Коли вдалині блимнуло світло фар, я відправив Емі подалі. Звісно, я не зможу приховати від неї все, та чим менше вона побачить — тим спокійніше спатиме вночі. Мені довелося довго працювати з психологом, аби просто спати після всього, що я побачив…

Коктейлі були готові. Звісно, якби в мене був ацетон і пінопласт, то й ефективність цього простого, як двері, винаходу була би вищою, але чого не було — того не було. Лишалося сподіватись на власну влучність і вкидати пляшку в салон, а значить — переслідувачів варто було виманити.

Я перевірив запальничку і під прикриттям нашого авто завмер, вичікуючи. Збоку мало скидатися, наче я намагаюсь витягнути з салону не надто велике тіло, яке зображала чималенька сумка, яка знайшлася в багажнику.

Все сталося, як я й планував: ледве світло фар торкнулось авто, я заходився бадьоро зображати спроби витягти когось з авто. “Стояти! Руки вгору!” — закричали мені, відчинивши двері. Я миттєво підпалив гніт на першій пляшці і пожбурив наосліп. Мені потрібен був легкий хаос, аби підібратися до них ближче.

Пляшка вліпилася просто в розжарений високими оборотами капот. Вибух — і стовп полум’я освітив все навколо. Хтось з них скрикнув, той, що вийшов з задніх дверей сахнувся назад в салон. Троє? Четверо?

Я стрибнув під авто, перекотився і на напівзігнутих сковзнув вперед. В когось здали нерви — перші постріли пролунали хаотично. Схоже, той хтось просто стріляв туди, де я мав би бути.

Та мене вже там не було…

Другий гніт спалахнув, здавалося, ще швидше. Я навісив палаючу пляшку лівою просто в відчинені дверцята — і почувся крик. В палахкотінні вогню я побачив, я зайнялася куртка на тому, хто ще лишався там.

Трое. Постріл в відчинені дверцята — не хотілось, аби поруч хтось горів живцем, навіть ворог. Смерть має бути милосердною навіть для них. Потім — нападник з мого боку палаючого авто. Третій вирішив влаштувати дуель, ховаючись за стіною вогню, та раптом…

Схоже, вогонь з капоту дістався таки, куди треба. Я ледве встиг відстрибнути за рятівний борт нашого авто, як вибух ледь не роздер навпіл машину, охоплену полум’ям.

На мить заклало вуха, а потім я почув жалісний стогін третього. Злегка оглушений, я невпевнено підвівся на ноги і знайшов його поглядом. Ледь живого — чомусь іще живого.

То вдже не було вбивство, то було милосердя. Здавалося, на обгорілому обличчі за мить до пострілу з’явилася спокійна посмішка…

Я намагався не думати про це, шукаючи ліхтарик, який кудись закотився під час моїх хаотичних переміщень. Вогонь добре освітлював усе навколо, та там, де була Емі, панувала темрява. Я дістав таки ліхтарик, який закотився під колесо машини, і все ще хитаючись, пішов шукати дівчину.

Вона сиділа під скелею, закривши обличчя руками. Я мало не пройшов повз — так мало місця вона займала. Коли я підійшов ближче, то почув, як вона щось гарячково щось шепоче іспанською, і не втримав посмішку — такою милою вона мені здалася в той момент. Хотілося обійняти, притулити до себе і тримати так, доки барви не повернуться на її бліде обличчя, а потім відвести до заправки і таки нагодувати гарячим бургерами і картоплею з сирним соусом. Чомусь я був певен, що вона обожнює сирний соус…

Я різко струснув головою, відчуваючи, що потроху їду дахом. Навіть дуже сильно, адже ця дівчина мені ніхто, і взагалі — випадкова напарниця, яку я знаю менше, ніж добу. Що це? Якийсь зворотній стокгольммський синдром?

Коли я підняв її на ноги, то побачив в очах щиру радість від того. що це я, а не хтось із пересліду 

— Рік-к-ку, це ти? — її голос аж тремтів.  — Ти живий?

 — Ну звісно, живий, — мені було дуже важко не засміятися, але я тримався. Хто знає, як вона відреагувала би на таке, тим більше, що її аж хитало, і ноги не стояли рівно.

На мить мені здалося, що щось не так, надто слабкою і блідою вона виглядала

 — Що трапилось? — запитав я. — Ти поранена?

 — Ні, просто ноги затерпли, — схоже, що їй було ніяково за цей момент слабкості. Вона швидко перевела тему. — А де ті люди? 

 — Їх немає, — відповів я, не вдаваючись в подробиці. — Ну що, раз тобі вже краще, ходімо, допоможеш мені скинути в урвище нашу машину…