Глава 15 від 16.11 (1)

Арманд поволі потягував сидр. Його хилило в сон, день видався надто насиченим, та й відтік сили вийшов немаленьким. Ритуал відродження безперечно не входив у його плани, але хіба батька переспориш?! Ох уже ці його дивні ідеї, якщо вб'є собі щось у голову, спробуй переконай у протилежному. Арм досі не вірив, що їм таки вдалося відродити стародавню горгулью, до останнього вважав, що все обернеться лише марною тратою часу.

І він мав підстави для сумнівів. Свого часу ні дідові, ні дядькові, ні самому батькові це не вдалося, хоча кожен із них сподівався, що саме йому випаде таке щастя. Але батько не залишив надії та переклав свої бажання та сподівання на плечі сина. Арманд, звичайно, розумів, що їм неймовірно пощастило і союз з горгульєю справді посилить рід, а спільні з нею діти матимуть загублену давню магію, що зробить молодшу гілку сімейства Сільверстоун наймогутнішою в Літанії та дозволить претендувати на трон, який зараз займає дядько. Розуміти розумів, але...

— Арме, тобі вже двадцять п'ять, але ти досі так і не зустрів свою істинну, — завів батько вічну пісню цього вечора, коли вони обоє повернулися з академії до родового замку.

— А як же Кілая? — мляво відгукнувся Арманд, стомлений подібними розмовами.

— Хіба в неї проявилася твоя мітка? — парирував татко. — Ні! І це знак! Знак, що час настав.

— Час для чого, тату? — Арм стомлено потер очі. Перевірка сувоїв із домашніми завданнями забрала набагато більше часу, ніж він мав намір на неї витратити.

— Для ритуалу, звичайно ж! Ми повинні з'ясувати, чи не тобі призначено зруйнувати стародавнє закляття і відродити горгулью, а разом із нею і справжню силу драконячого роду, — ректор був переповнений ентузіазмом.

— Ритуал ритуалом, але прямі обов'язки теж ніхто не скасовував, — декан неохоче взяв наступний сувій.

— Та встигнеш ти переглянути ці сувої, ритуал важливіший! — агітував голова академії. — Дозволяю тобі відкласти перевірку.

— Батьку, чому ти так поспішаєш? — підозріло примружився Арманд. — У нас є причина настільки квапитися?

— Сьогодні сприятливий день. І нам точно ніхто не завадить.

Ха, не завадить, так? Це виявився один із тих небагатьох випадків, коли батько помилився, хоч і не за всіма пунктами. Зрештою їм таки дуже завадили, причому той, кого вони обоє найменше хотіли бачити. Та ще й ця мітка… Ну чому на ній немає жодної конкретики?! З таким успіхом кузен Тармунд (як неодружений і поки що ні з ким не пов'язаний міткою представник дому Сільверстоунів) теж зможе претендувати на наречену, хоча його і не було під час ритуалу, а якщо врахувати, що він син короля і має право (принаймні теоретично ) просто зажадати бажану наречену собі...

Ректор сьорбнув сидру і відкинувся на спинку крісла. Син наслідував його приклад: зробив пару ковтків і сперся на підголівник. Так, розслабитись, відпочити, подумати…

— Батьку, а якщо ти надто рано радієш? Раптом вона знову перетвориться на камінь? Наприклад, під час нашої першої шлюбної ночі, — Арманда навіть пересмикнуло від цієї перспективи. — М-да, не думав, що дівчина-«колода» в ліжку — це ще не найгірше… — він ковтнув ще сидру, але той здався огидним на смак, настільки йому не подобалася вся ця батьківська витівка. — Хочеш, щоб мене розчавила кам'яна брила?!

— Але ж ми провели ритуал відродження! — умовляв татусь, та так активно, що навіть розхлюпав сидр. — Вона більше не камінь, давнє закляття зруйноване.

— Чи надовго? — продовжував сочитися скепсисом Арм. — А раптом…

— Не можна її впустити, синку, — не відступав голова академії. — Якщо зволікатимемо, її у нас вкрадуть. Або вона сама спробує втекти… До того ж Гіл…

Гіл… Його поява змусило Арманда змінити думку. Вже кому-кому він не хотів програвати, так це йому.

— Добре, хай будуть заручини, щоб він мою Аміну і справді не потяг куди подалі, — швидко відповів Арм, скривившись від згадки старшого брата. Лише саме його ім'я викликало оскому.

— О-о-о, вже «мою»? — явно надихнувся батько.

— Хоча я б, звичайно, так не поспішав, — поквапився додати декан. — Але якщо вже Гіл наступає на п'яти... І так, оскільки в нас поки немає конкретики, укламо тимчасові заручини, скажімо, на рік, а там подивимося, що покаже мітка... Однак це не означає, що я сюсюкатиму зі своєю твердокам'яною нареченою, — схаменувся він, побачивши надто вже явну радість в очах батечка. — Навчатиму, як і всіх інших, без зайвих сантиментів. Ні, навіть ще старанніше. Вона не повинна осоромити наш рід!