Глава 10 (1) від 11.11 (2)

— Це ви відчинили мені двері? — Аміна за інерцією трохи позадкувала.

Високий широкоплечий брюнет (хоча ні, тепер уже срібловолосик) із блискучими синіми очима, який сьогодні так безцеремонно з'явився в ритуальній залі, виявився непростим. Міна не знала, чого від нього чекати, тому була насторожі. Гілберт безперечно схожий на того, хто порушить з пару десятків правил і оком не моргне. Зараз він переодягся у світлу сорочку, але та була так само фривольно напіврозкрита на грудях.

— Ну не самі ж вони раптом розблокувалися… — охоче відповів дракон.

А що було б, не вийди Аміна назовні? Він би сам зайшов усередину? Для того і дверцята зламав?

— Навіщо до мене ви прийшли? — дівчина цілком закономірно продовжувала його побоюватися. — Вже пізно…

Коридор був безлюдним, і якщо раптом Гіл захоче її образити…

— Так і є, пізно, — сказав він. — Але на голодний шлунок не надто добре спиться, і щось мені підказує, тобі також.

— Тобто, ви прийшли врятувати мене від голодної смерті? — спробувала вона обернути все на жарт, а сама паралельно прикидала, чи почує її хоч хтось, якщо драконище таки захоче чогось не того й доведеться кликати на допомогу.

— Знаючи матінку, я б зовсім не здивувався, якби тебе справді спіткала така доля, — чоловік показав зуби в посмішці. — Тобі ж так і не принесли вечерю, вгадав?

— Не принесли, — мусила визнати Міна.

— І не принесуть, можеш не чекати, — срібловолосий говорив із абсолютною впевненістю, якій чомусь вірилося. — Так що, може… — він ступив до неї.

Дівчина автоматично відступила на крок і стиснула руки в кулаки, проте гострі нігтики-кігтики відразу вп'ялися в долоні, тож, зойкнув, Міна розтиснула руки.

— Та не сіпайся ти, — цикнув Гілберт. — Сама себе поранила. Невже настільки мене боїшся? — і примружив поблискуючі очі. — А у вітальні була така хоробра...

Угу, спробуй його не бійся. Як зиркне цими своїми випромінюючими магію очищами, так у неї все всередині і перевертається. Захиститися б від його чаклунського впливу, та тільки для цього вчитися треба, ага, у тій самій академії, куди її хоче збагрити сімейка Сільверстоунів.

— Це хто тут кого боїться?! — менше з тим скинула підборіддя Аміна.

— От і правильно, крилата, не бійся, не буду я тебе нікуди забирати… принаймні сьогодні, — додав драконище після невеликої паузи. — Просто хотів позлити Арма. Не зважай, це так, старі братерські розбірки.

— Хороші розбірки, якщо на кону стоїть доля іншої людини, — пробурчала дівчина, але все ж таки трохи розслабилася. — Моя б воля, повік би вашу родину не бачила і забула як страшний сон, — вона щільніше зав'язала трохи ослаблий пояс халата.

— Змінним одягом, зважаючи на все, тебе теж обділили, — констатував Гіл, вивчаючи її саморобне вбрання.

Аміні захотілося сховатися від його трохи лінивого погляду, який примушував марширувати по шкірі цілу чергу мурашок.

— Як бачите, — пробурчала вона й пожалкувала, що не надягла на халат драконячий плащ. Але тоді, можливо, його довелося б віддати господареві, а повертати Гілберту плащик Аміні зовсім не хотілося. Вони з горгульєю вже вирішили, що залишать цю зачаровану ганчірочку собі. Так що треба сподіватися, що він про позичений одяг просто забуде і вважатиме… гуманітарною допомогою для стражденної.

— Ай-яй-яй… Голодна, майже роздягнена… — ще один виразний погляд, що увігнав у легкий піт. — І що мені з тобою робити?! — тяжко зітхнув дракон. — Гаразд, ідемо…