Глава 5 (2) від 08.11 (4)

Знову про Аміну всі забули. Як про предмет, що на якийсь час втратив свою цінність. Або про річ, яку поклали на поличку до певного часу. І таке ставлення вже починало бісити.

— Ця штуковина… — не витримавши, Міна трохи підвищила голос, щоб бути почутою. Говорила вона вже куди менш хрипко, що не могло не тішити. — Її можна з мене якось прибрати? — спитала гидливо.

Вона й у звичайному житті не любила татуювань і не хотіла спотворювати ними тіло, а вже тепер, якщо подібне тавро означатиме її приналежність комусь із цих лускатих індивідів… Ха, стати власністю вогнедишного мужлана?! Та не бувати такому!

— Як прибрати? — здивувався голова академії, здається, зовсім забувши, що мав намір розпитати старшого сина. — Навіщо прибрати? Адже ти тепер стала частиною нашої родини!

— Але чому саме мене притягло цим дивним ритуалом? — дивувалася дівчина.

— Так судилося, моя люба. Стародавній магії видніше, кого закликати, ми над цим не владні, — розвів руками батько сімейства. — Тому ти залишишся тут, з нами… — закінчив натхненно.

На цих словах пані Вінара кинула на Міну такий спопеляючий погляд, що єдине, чого дівчині захотілося, це випаруватися в ту ж саму мить. Зникнути й опинитися якнайдалі від цієї недоумкої сімейки закликачів. Тіло тим часом уже потроху звикало до нової душі, ну, чи душа до тіла, це як подивитися. Руки-ноги тепер рухалися куди впевненіше, й Аміна навіть зробила кілька цілком самостійних кроків, а потім зовсім відійшла від присутніх у протилежний кінець кімнати, вдавши, що розглядає картини на стінах.

А гарно тут. Вітальня була обставлена ​​зі стриманою розкішшю, у всьому відчувалася жіноча рука: і в самому інтер'єрі, й у виборі меблів, напівзакритих оксамитових штор, килимових доріжок та всіляких дрібниць. Тут було тепліше, ніж у ритуальній залі академії, і набагато затишніше. За вікнами панувала ніч, тому виявилося складно розгледіти, що там зовні та який краєвид на обрії.

Обернувшись, Міна знову натрапила на ностальгійний погляд Гіла, яким той оглядав кімнату. Скучив, мабуть. Що ж там таки за історія з його від'їздом, і чому він довго не міг повернутися?

— Хай там як, треба якнайшвидше провести весільний обряд, поки інші не схаменулися! — видав пан Аліан, і пані Вінара, яка мала необережність у цей момент піднести до рота чашку, поперхнулась і закашлялася.

Дочка відразу поспішила їй на допомогу і поплескала по спині, тоді як Арманд насупився, а Гілберт зігнув куточок рота в незадоволеній усмішці.

— Ти кудись поспішаєш, батьку? — спитав він. — Дівчина навіть з новим тілом і крилами освоїтися не встигла, не кажучи вже про магію…

— А що там освоюватися?! — не здавав позицій ректор. — От повчиться в академії і все опанує. Але якщо ми не хочемо, щоб її у нас перехопив хтось інший, треба зробити ритуал прив'язки.

Це була остання крапля. Аміна і без того терпіла надміру, але вже край!

— А мене ви запитати забули? — поцікавилася вона куди голосніше, ніж вимагали правила пристойності. Так, про манери зараз можна забути, бо вирішувати долю іншої людини, не запитавши її думки, куди непристойніше і навіть злочинно. — Чи хочу я весілля? Або стати членом вашої родини?

Бажання втекти міцніло з кожною хвилиною. Господи, невже й справді немає жодного зворотного ритуалу, щоб повернутися в рідний світ і забути про ці драконячі морди як про поганий сон?!

— Я не радив би вам підвищувати голос на главу сімейства і ректора академії, — обсмикнув її Арманд. — Ієрархію ніхто не скасовував, звідки б ви до нас не прибули. До того ж жінці не личить сперечатися з чоловіком!

Дівчина мало не задихнулася від обурення. Так от як потенційний наречений заговорив! Ах, ієрархію ніхто не скасовував?! Не личить сперечатися?! Аміна відчула, як набирає обертів лють, а глибоко зсередини здіймається щось невідоме, але дуже сильне і могутнє. Крила знову стали всторч, повітря навколо завібрувало, стіни затремтіли, а зі стелі посипалася кам'яна крихта... Стало страшно і водночас так чудово!

Як там кажуть? Не будіть в людині звіра? Так от: краще не будіть у горгульї горгулью!