Глава 5 (1) від 08.11 (3)

— Бачу, в будинку Сільверстоунів нам не раді. Так, матінко? — Гіл обійняв Міну за плече. — Ходімо звідси, дівча...

— Стоп-стоп-стоп, куди це ти зібрався, братику?! — загородила йому дорогу Дайна. — Тільки-но приїхав. Та й ця, — неприязний погляд у бік Аміни. — Адже її Арманду сватають, а не тобі. Ти ж бо за неї чого вхопився?

— Та тому що я її пробудив, а не він, — відповів їй брат.

— Це ще треба довести! — наполягав батько. — Тільки-но з'ясуємо, чиї чари зруйнували печатку…

— А що там з'ясовувати? — знизав плечима Гіл. — Треба подивитися, чиє ім'я відобразиться на мітці, от і всі справи. Проскануємо її й отримаємо магічний слід з ініціалами.

— Думаєш, це так легко зробити, якщо було змішання чарів?! — не поділив його оптимізму голова академії. Проте подивився на Міну: — Покажи нам мітку, дівчинко. Спробуємо з'ясувати, що до чого.

Аміні і самій було цікаво нарешті зрозуміти, хто там, на їхню думку, їй призначений, тому вона висунула зі складок плаща плече, на якому ще недавно нічого не було, а тепер з'явився якийсь блідий малюнок. Угу, не дарма воно свербіло. А після того, як пан Аліан потримав над ним руку, в якій запалилася магія, малюнок став ставати все яскравішим, поки не спалахнув. І тепер на шкірі переливався сріблом триголовий дракон. Судячи з прапора, що висів на стіні, це герб будинку Сільверстоунів.

Ну ось, приїхали, Міну тепер ще й затаврували, як якусь рабиню. Краса та й годі!

— Так і є, мітка нашого будинку! — констатувала Дайна. — Але ж я щось не бачу нічиїх ініціалів.

— От і я не бачу… — задумливо зауважив ректор і пробурмотів якийсь заклинання, через що мітка знову спалахнула і затухла, видаючи лише ледь помітне свічення, проте жодних додаткових літер чи чогось ще на ній так і не з’явилося.

— І? — вигукнула брову його дружина. — Що це означає?

— Хм, можливо, ініціали проявляться пізніше… — голова академії продовжував перебувати у задумі. — Треба зачекати. А я поки що погортаю книги. Може, щось знайду.

— Іншими словами, ми й досі не знаємо, хто з нас її обранець, — насупився Арманд.

— Розслабся, все одно це буду я, братику, — безтурботно заявив Гілберт. — Але мені теж скоріше хотілося б конкретики: у мене мало часу.

— До речі про це… — пан Аліан підійшов до сина. — Не хочеш розповісти, як ти тут опинився, якщо зараз маєш перебувати…

— Тобто ти все ж таки мені не радий?! — відповів питанням на запитання Гіл, здається, не маючи наміру видавати батькові інформацію. Або принаймні не збираючись робити це тут і зараз. — Не на таку я очікував зустріч після довгої розлуки…

— Нехай інші кажуть все, що хочуть, а я тобі дуже рада, братику! — Дайна цмокнула Гіла в щоку, і той, посміхнувшись куточком рота, добродушно потріпав її волосся.

Здається, вона справді єдина, хто готовий прийняти Гілберта з розкритими обіймами. Цікаво, чому ж так?

— Наскільки законним є твій приїзд? — крижаним тоном спитала його мати. — І чи не виникне через це проблем?

— О, матінко, ти як завжди добра і співчутлива, — відважив їй блазенський уклін старший син. — Дякую, що поцікавилася, як у мене справи і як я жив увесь цей час.

— Але ж ти нам зараз усе розповіси? — миролюбно поплескав його по плечу ректор, зважаючи на все, бажаючи згладити напружену обстановку.