Глава 5

— Бачу, в будинку Сільверстоунів нам не раді. Так, матінко? — Гіл обійняв Міну за плече. — Ходімо звідси, дівча...

— Стоп-стоп-стоп, куди це ти зібрався, братику?! — загородила йому дорогу Дайна. — Тільки-но приїхав. Та й ця, — неприязний погляд у бік Аміни. — Адже її Арманду сватають, а не тобі. Ти ж бо за неї чого вхопився?

— Та тому що я її пробудив, а не він, — відповів їй брат.

— Це ще треба довести! — наполягав батько. — Тільки-но з'ясуємо, чиї чари зруйнували печатку…

— А що там з'ясовувати? — знизав плечима Гіл. — Треба подивитися, чиє ім'я відобразиться на мітці, от і всі справи. Проскануємо її й отримаємо магічний слід з ініціалами.

— Думаєш, це так легко зробити, якщо було змішання чарів?! — не поділив його оптимізму голова академії. Проте подивився на Міну: — Покажи нам мітку, дівчинко. Спробуємо з'ясувати, що до чого.

Аміні і самій було цікаво нарешті зрозуміти, хто там, на їхню думку, їй призначений, тому вона висунула зі складок плаща плече, на якому ще недавно нічого не було, а тепер з'явився якийсь блідий малюнок. Угу, не дарма воно свербіло. А після того, як пан Аліан потримав над ним руку, в якій запалилася магія, малюнок став ставати все яскравішим, поки не спалахнув. І тепер на шкірі переливався сріблом триголовий дракон. Судячи з прапора, що висів на стіні, це герб будинку Сільверстоунів.

Ну ось, приїхали, Міну тепер ще й затаврували, як якусь рабиню. Краса та й годі!

— Так і є, мітка нашого будинку! — констатувала Дайна. — Але ж я щось не бачу нічиїх ініціалів.

— От і я не бачу… — задумливо зауважив ректор і пробурмотів якийсь заклинання, через що мітка знову спалахнула і затухла, видаючи лише ледь помітне свічення, проте жодних додаткових літер чи чогось ще на ній так і не з’явилося.

— І? — вигукнула брову його дружина. — Що це означає?

— Хм, можливо, ініціали проявляться пізніше… — голова академії продовжував перебувати у задумі. — Треба зачекати. А я поки що погортаю книги. Може, щось знайду.

— Іншими словами, ми й досі не знаємо, хто з нас її обранець, — насупився Арманд.

— Розслабся, все одно це буду я, братику, — безтурботно заявив Гілберт. — Але мені теж скоріше хотілося б конкретики: у мене мало часу.

— До речі про це… — пан Аліан підійшов до сина. — Не хочеш розповісти, як ти тут опинився, якщо зараз маєш перебувати…

— Тобто ти все ж таки мені не радий?! — відповів питанням на запитання Гіл, здається, не маючи наміру видавати батькові інформацію. Або принаймні не збираючись робити це тут і зараз. — Не на таку я очікував зустріч після довгої розлуки…

— Нехай інші кажуть все, що хочуть, а я тобі дуже рада, братику! — Дайна цмокнула Гіла в щоку, і той, посміхнувшись куточком рота, добродушно потріпав її волосся.

Здається, вона справді єдина, хто готовий прийняти Гілберта з розкритими обіймами. Цікаво, чому ж так?

— Наскільки законним є твій приїзд? — крижаним тоном спитала його мати. — І чи не виникне через це проблем?

— О, матінко, ти як завжди добра і співчутлива, — відважив їй блазенський уклін старший син. — Дякую, що поцікавилася, як у мене справи і як я жив увесь цей час.

— Але ж ти нам зараз усе розповіси? — миролюбно поплескав його по плечу ректор, зважаючи на все, бажаючи згладити напружену обстановку.

Знову про Аміну всі забули. Як про предмет, що на якийсь час втратив свою цінність. Або про річ, яку поклали на поличку до певного часу. І таке ставлення вже починало бісити.

— Ця штуковина… — не витримавши, Міна трохи підвищила голос, щоб бути почутою. Говорила вона вже куди менш хрипко, що не могло не тішити. — Її можна з мене якось прибрати? — спитала гидливо.

Вона й у звичайному житті не любила татуювань і не хотіла спотворювати ними тіло, а вже тепер, якщо подібне тавро означатиме її приналежність комусь із цих лускатих індивідів… Ха, стати власністю вогнедишного мужлана?! Та не бувати такому!

— Як прибрати? — здивувався голова академії, здається, зовсім забувши, що мав намір розпитати старшого сина. — Навіщо прибрати? Адже ти тепер стала частиною нашої родини!

— Але чому саме мене притягло цим дивним ритуалом? — дивувалася дівчина.

— Так судилося, моя люба. Стародавній магії видніше, кого закликати, ми над цим не владні, — розвів руками батько сімейства. — Тому ти залишишся тут, з нами… — закінчив натхненно.

На цих словах пані Вінара кинула на Міну такий спопеляючий погляд, що єдине, чого дівчині захотілося, це випаруватися в ту ж саму мить. Зникнути й опинитися якнайдалі від цієї недоумкої сімейки закликачів. Тіло тим часом уже потроху звикало до нової душі, ну, чи душа до тіла, це як подивитися. Руки-ноги тепер рухалися куди впевненіше, й Аміна навіть зробила кілька цілком самостійних кроків, а потім зовсім відійшла від присутніх у протилежний кінець кімнати, вдавши, що розглядає картини на стінах.

А гарно тут. Вітальня була обставлена ​​зі стриманою розкішшю, у всьому відчувалася жіноча рука: і в самому інтер'єрі, й у виборі меблів, напівзакритих оксамитових штор, килимових доріжок та всіляких дрібниць. Тут було тепліше, ніж у ритуальній залі академії, і набагато затишніше. За вікнами панувала ніч, тому виявилося складно розгледіти, що там зовні та який краєвид на обрії.

Обернувшись, Міна знову натрапила на ностальгійний погляд Гіла, яким той оглядав кімнату. Скучив, мабуть. Що ж там таки за історія з його від'їздом, і чому він довго не міг повернутися?