Глава 2

Новоприбулий неквапливо рушив до магів. Він був одягнений з дещо фривольною недбалістю в синю простору сорочку, напіврозкриту на грудях, завдяки чому всі і кожен могли бачити його мускулатуру, широкий пояс, що стягував витончену талію, тонкі штани, які підкреслювали стрункість сильних ніг, високі чоботи і темний плащ, що висів одному плечі. Ну майже ловелас після побачення. Та й чорне волосся, що розсипалося по плечах, перебувало в безладі... І тільки вираз його поблискуючих магією синьо-блакитних очей і складочка між брів говорили про те, що цей чоловік зовсім не пустий гуляка, а настрій у нього вже точно не такий ліниво-розслаблений, яким здається.

— Хто ви такий і як сюди потрапили? — моментально наїжачився молодший із магів і запалив у руці заклинання.

— Та це ж я, братику, — знущально мовив незнайомець. — Що, не впізнав? Невже я настільки змінився за час відсутності? Чи ти забув про моє маскування, до якого сам не здатний?

І зовнішність чоловіка на очах почала змінюватися. Ось його чорне волосся почало світлішати, поки не стало віддавати у срібло, зовсім як у тих двох, з якими він сперечався. Та й риси обличчя ледь помітно змінилися. Зовсім небагато, але цього виявилося достатньо, щоб стати іншою людиною... людиною, яка була схожа як на старшого мага, так і на молодшого, і при цьому ніби взяла від обох краще. Єдине, що залишилося в ньому незмінним, — це похмурий погляд сяючих блакиттю очей. Очей, які зараз пильно дивилися на Міну, через що в неї ледь не підігнулися коліна. Що такого було в його сповненому магією погляді, вона не знала, але в душі сколихнулося щось невідоме.

— Гіле?! — старший чоловік теж обернувся на голос новоприбулого, але був далеко не такий насторожено-агресивний, як його син, і магію в руках не запалював. — Звідки ти тут? Як тобі вдалося потрапити до академії?

— Не чекали? О, чи ви вже давно викреслили мене із сімейного реєстру? — усмішка того, кого назвали Гілом, стала гіркою. — Що ж, не дарма я поспішав, як відчував, що почнете ритуал без мене…

— Тоді навіщо ховався? — Арм погасив магію, але насторожений вираз обличчя нікуди не подівся. — Чому не з’явився раніше?

— Я нітрохи не приховував своєї присутності, дрібний ти капоснику, ви його просто не помітили, адже мої чари вам споріднені і не ворожі. До того ж ви настільки захопилися процесом… — хмикнув, судячи з висловлювання, старший брат Арма. — Процесом пробудження моєї нареченої, — закінчив він.

— Твоєї?! — вигукнули в унісон його молодший брат і батько.

— Саме я додав фінальні чари, після яких у неї на плечі з'явилася мітка істинності. Значить, моєї! — резюмував Гіл.

«Мітка?!» — плече Аміни, ніби того й чекало, засвербіло з новою силою, недвозначно натякаючи, що з ним щось не так.

— Не факт! Левову частину ритуалу провів батько, а ти якщо й брав участь, то лише побічно, — Арм відповів братові похмурим поглядом. — Я зробив набагато більше.

— Ха, як і раніше, не любиш програвати і визнавати правду, — зневажливо кинув Гіл. — Я підключився до ритуалу саме перед тим, як тіло статуї почало трансформуватися, тобто одночасно з тобою. Але фінальний акорд належав саме мені, малий.

— Це ще треба довести! — не здавав позицій молодший брат. — І досить називати мене малим, тим паче при сторонніх, ми вже давно не діти!

— О так, не діти… — у голосі Гіла почулася чергова хвиля гіркоти. — Отже, як справжні дорослі нестимемо відповідальність за свої вчинки, правда ж?

— Хлопчики, не сваріться! — спробував утихомирити синів батько і став між ними. — Не поспішатимемо з висновками, ми обов'язково у всьому розберемося. І наша крилата дівчинка зовсім не стороння.

— Тут ти маєш рацію, батьку, зовсім не стороння, — з передчуттям промовив його старший син. — Якщо заберу дівчисько собі, можливо, це компенсує мені роки, проведені далеко від дому. Що скажеш, братику, поступишся мені нареченою? А втім, я і без того заберу, було б бажання.