30. Гнат. В батьківському домі

Не любив відволікатись за кермом, але машин було мало, бо була субота, та і я ніколи не міг відмовити Таї. Знала б вона, яку владу мала наді мною… Хоча, добре, що вона нічого не знає і не розуміє. Так легше. 

Я все ж відірвався від її очей і знову зосередився на дорозі, а з телефону продовжили грати наші з хлопцями пісні. 

Потім ми доїхали до торгівельного центру і прикупили те, що запропонували: татові в рибальському магазині, а мамі в рукодільному.

Коли вже їхали за місто, Тая  затихла, дивлячись кудись за вікно і слухаючи музику, тільки легенько похитувала головою в такт. 

Доїхали доволі швидко і вже перед будинком моїх батьків Тая, здається, почала трохи хвилюватися. Я зрозумів це, бо вона механічно накручувала пасмо на палець, вона завжди робила так, коли хвилювалася. 

— Чому нервуєш? Ти ж їх з дитинства знаєш… 

 — Але не в статусі твоєї дівчини, — пробурмотіла вона. — Це трохи нове для мене…

— Ну, це ж не по-справжньому, — я знизав плечима. Ледь стримався, щоб не зітхнути. — Не переживай, все буде добре.

Я вийшов з машини, дістав з неї пакети зі всякими смаколиками та вином, а також два подарунки для батьків. Виглядав з тими пакунками, певно, кумедно, бо Тая усміхнулась. 

 — Ти як Святий Миколай, тільки бороди довгої не вистачає, — сказала вона.  

— Мені моя подобається, недовга, — я підморгнув їй і ми пішли до дверей. — Відчиняй, має бути незамкнено, раз в ворота нас запустили.

Тая повернула ручку, і двері справді відчинилися, ми увійшли до передпокою. 

Батьки вже були там. Обоє, здається, сяяли від щастя, дивлячись на нас.

— Ми такі раді вас бачити! — мама обняла Таю, а потім мене. — Ви така гарна пара, як з картинки! 

— А я казав Гнату, що ростить собі наречену! — усміхнувся батько, потискаючи мені руку і плескаючи по плечу. — А він все віджартовувався і злився. 

— А це тому що хлопці в дитинстві нервують, коли їх сватають, — сказала його мама. 

— Нічого я не нервував, це дратувало, — я ледь насупився. 

Дратувало дійсно, бо вона мені вже подобалась тоді. Але про це нікому знати не треба. 

— Він і зараз нервує, — сказала Тая, усміхаючись. — Зовсім не змінився! 

— Нічого я не нервую, — я насупився трохи більше. Запізно згадав, що Тая ж грає роль…

— Добре, ходімте до столу, — сказала мама. — Чи ви хочете перевдягнутися? Я відвела для вас колишню кімнату Гната, в ній зовсім нічого не змінилося, так і залишається, як було тоді, коли він з’їхав від нас! 

І тут я згадав дещо. Моя кімната, там були мої зошити, перші. Там, де я писав всі ці пісні, їхні прототипи, але з її іменем. 

— Ні. Перевдягатись ми не будемо, — сказав одразу. — Але мені треба в мою кімнату на пару хвилин.

— Чому? Що ти там забув? — здивувалась мама. 

Але Тая ніби зрозуміла, що треба мене прикрити і защебетала:

 — А у вас така чудова колекція кімнатних рослин! Той кактус ще живий, який цвів раз на десять років?

 — Авжеж, і прямо на наш ювілей він розцвів, ходімо, я тобі його покажу, а коли Гнат повернеться, будемо обідати, — мама підхопила Таю під руку і повела до свого “ботанічного саду”. 

А я побіг на другий поверх.

Дістав зі столу всі свої нотатники. Бляха, їх тут було дуже багато. Я думав, парочка, а їх було не менше десяти… І де їх сховати?

Я почав озиратись і не придумав нічого краще, ніж запхати їх у шафу під одяг. Ну в одязі моєму ж вона точно не буде ритися, правда? Тая взагалі ніде не буде ритися, я її знаю, але все ж мені буде спокійніше, якщо доступ до зошитів буде якомога гіршим. Але і перекладати їх з цієї кімнати я не хотів…