Розділ 1. Букет, який не варто було ловити

Дарина Вишневська мала план на це весілля.

План був простий і складався з чотирьох пунктів: не спізнитися, не заплакати під час клятв, не танцювати з дядьком нареченого Толиком і за жодних обставин не ловити букет.

Перші три пункти вона виконала бездоганно. Приїхала на сорок хвилин раніше, бо не довіряла ні таксі, ні подрузі-нареченій, ні Всесвіту загалом. Під час клятв дивилась у стелю й подумки рахувала кількість лампочок у люстрі (сорок дві, одна не світила, адміністраторові варто це знати). А від дядька Толика двічі врятувалася в жіночій вбиральні, один раз — за колоною, і ще раз — удавши, що отримала важливий дзвінок від директора.

Директор, звісно, не дзвонив. Була субота. Але дядько Толик про це не знав.

— Дарино! Ну ходи сюди! — Соломія, наречена, кругла від щастя і трьох келихів шампанського, махала їй з середини зали. — Букет! Зараз букет!

— Я тут постою, — сказала Дарина, не рухаючись із місця біля стола з десертами. — Мені тут добре. Тут макарони.

— Макарони — це не відповідь на питання жіночого щастя!

— Макарони — це відповідь на будь-яке питання, — заперечила Дарина, але Соломія вже тягла її за руку в центр зали, де юрмилися незаміжні подруги, кузини і одна дуже рішуча бабуся у фіолетовому.

Дарині було двадцять чотири. Вона працювала логісткою в міжнародній компанії, вміла за п'ятнадцять хвилин знайти загублену фуру з італійськими меблями десь між Чопом і Варшавою і мала в телефоні дванадцять списків справ, включно зі списком «Списки, які треба скласти». Заміж вона не збиралася. Не тому, що мала щось проти шлюбу як такого, а тому, що поки не зустріла чоловіка, з яким було б не нудно стояти в черзі на пошті.

— Раз! — закричала Соломія, стаючи спиною до гостей.

Дарина зробила крок назад.

— Два!

Ще крок. Бабуся у фіолетовому розім'яла плечі, як боксерка перед раундом.

— Три!

Букет злетів у повітря. Білі троянди, гілочки евкаліпта, якісь дрібні блакитні квіточки, назви яких Дарина не знала. Букет мав летіти вліво, туди, де стояли кузини. Він і полетів уліво. А потім, порушуючи всі закони фізики, яких Дарина пам'ятала зі школи, ніби передумав, зробив у повітрі маленьку граційну петлю і полетів просто на неї.

«Не лови», — сказав розум.

Але руки, які за роки роботи звикли ловити все, що падає — телефони, документи, чашки з кавою, падаючі терміни, — спрацювали самі.

Букет ліг у долоні легко, наче завжди там і був.

Зала вибухнула оплесками. Бабуся у фіолетовому щось розчаровано пробурмотіла. Соломія верещала. А Дарина дивилася на квіти і думала, що вони якісь дивно теплі. І що блакитні квіточки світяться. Ледь-ледь, як екран телефона в темряві.

— Солю, — сказала вона, — а де ти брала цей…

Договорити вона не встигла. Світ хитнувся, наче хтось смикнув скатертину, на якій він стояв, і все — зала, гості, люстра з сорока двома лампочками, дядько Толик із тарілкою олів'є — зникло.

Перше, що Дарина відчула, — шишка.

Вона впивалась їй просто між лопаток з такою наполегливістю, наче мала до неї особисті претензії. Друге — холод. Третє — запах: мокра земля, хвоя і ще щось різке, тваринне, від чого хотілося негайно встати і перевірити, чи нічого не підкрадається.

Дарина розплющила очі.

Над нею було небо. Сіре, низьке, з рваними хмарами, що повзли кудись у справах. А довкола — сосни. Високі, темні, такі старі, що на них хотілося шанобливо кивнути.

— Так, — сказала Дарина вголос, бо звук власного голосу заспокоював. — Спокійно. Я просто перебрала шампанського.

Вона випила один келих. Пів келиха, якщо чесно. Решту вилила у вазон з фікусом, коли ніхто не бачив.

— Окей. Значить, мене хтось вивіз за місто. Розіграш. Соломія з Андрієм вирішили пожартувати. Дуже смішно. Зараз з-за дерева вискочить оператор з камерою і всі будуть реготати.

Вона почекала. З-за дерева вискочила білка, подивилася на Дарину з глибоким осудом і зникла.

Дарина сіла. Сукня подружки нареченої — пудрово-рожева, шифонова, на тонких бретельках, у якій їй ще вранці було холодно навіть у ресторані, — тепер була вкрита голками і чимось липким. Туфлі на підборах лежали поруч, одна догори підошвою. Букет був у неї в руках. Вона, виявляється, так і не випустила його.

Блакитні квіточки більше не світилися. Звичайні собі квіточки. Невинні.

— Це ви, — сказала Дарина букету. — Я знаю, що це ви.

Букет мовчав, як і належить порядному букету.

Вона полізла в маленьку сумочку на ланцюжку, яку якимось дивом не загубила. Інвентаризація — це те, що вона вміла найкраще. Отже: телефон. Гігієнічна помада з запахом вишні. Дві жуйки. Пачка вологих серветок, відкрита, але майже повна. Ключі від квартири. Шпилька для волосся. Чек з аптеки на суму сто двадцять сім гривень.

Телефон показував тридцять чотири відсотки заряду і гордий напис «Немає мережі».

— Звісно, — сказала Дарина. — Звісно, немає.

Вона підняла телефон над головою. Потім вилізла на пеньок і підняла ще вище. Потім помахала ним, як прапорцем, наче мережа була таксі, яке треба зупинити. Мережа не з'явилася. Зате десь далеко, за деревами, протрубив ріг.

Не автомобільний гудок. Не будильник. Справжній ріг, низький і довгий, від якого в Дарини чомусь похололо в животі.

А потім вона почула собак.

Багато собак. І вони гавкали так, наче щойно знайшли щось дуже, дуже цікаве.

У Дарини було рівно чотири секунди, щоб ухвалити рішення. Цього вистачило.

Вона схопила туфлі, бо босоніж далеко не втечеш, а на підборах — тим паче, тож туфлі просто для моральної підтримки. Підібрала поділ сукні. І вже приготувалася бігти, коли з-за сосен вилетіли собаки.

Псів було п'ятеро — величезних, сірих, із довгими лапами і мордами, на яких читалося щире захоплення життям. Вони оточили Дарину колом і загавкали так радісно, наче вона була найкращою річчю, яку вони сьогодні знайшли.

— Хороші песики, — сказала Дарина тим голосом, яким зазвичай говорила з водіями фур, що заблукали на кордоні. — Дуже хороші. Розумні. Ви ж не їсте людей, правда? Ви ж їсте… сухий корм. Преміум-класу.