Глава 1

За три дні до весілля я дізнаюся, що мій майбутній чоловік не любить жінок, які ставлять запитання.

Про це мені повідомляє його управитель, коли я запитую, чи справді лорд Вальтерн наказав замурувати двері до західного крила свого маєтку. Чоловік на мить припиняє переглядати документи, підводить на мене втомлений погляд і відповідає, що в західному крилі немає нічого, що могло б мене зацікавити.

— Тоді вам не важко буде пояснити, чому туди щотижня привозять свіжі свічки, сіль і кров жертовних тварин? — уточнюю я.

Управитель повільно складає папери, після чого вперше за всю нашу розмову дивиться мені просто в очі.

— Леді Ельвіро, ви ще не дружина лорда Вальтерна, тому я дозволю собі дати вам пораду. У цьому домі краще цікавитися тим, що вам дозволено знати, а не тим, що вам хочеться.

— Чудово. Сподіваюся, мій майбутній чоловік дотримується того самого правила, коли йдеться про мої рахунки.

Я забираю зі столу список весільних витрат і виходжу з кабінету, перш ніж управитель вирішить, що мої слова заслуговують на окрему доповідь господареві.

Мене звати Ельвіра Сорель, мені двадцять чотири роки, і через три дні я стану дружиною одного з найвпливовіших людей королівства. Лорд Адріан Вальтерн володіє землями на півночі, має місце в королівській раді та отримує запрошення на прийоми, куди навіть герцоги потрапляють лише за особливим дозволом. Його ім'я відкриває двері, а його підпис може врятувати від банкрутства цілу родину.

Саме тому я погодилася на шлюб.

Мій батько помер минулої зими, залишивши мені старий маєток, занедбані виноградники й борги, про які я дізналася лише після його похорону. Кредитори дали нашій родині місяць на виплату останньої частини позики. Якщо ми не заплатимо, будинок перейде до рук людей, які не дозволять моїй матері залишитися навіть у кімнаті, де вона прожила тридцять років.

Мій молодший брат Теодор навчається в королівській академії, і я не збираюся повертати його додому лише для того, щоб разом із матір'ю спостерігати, як чужі люди виносять наші меблі. Лорд Вальтерн запропонував погасити всі борги Сорелів, відновити прибутки маєтку й забезпечити Теодорові навчання до самого випуску. Натомість я маю стати його дружиною, переїхати до Воронячого двору й виконувати обов'язки господині дому. Він не вимагав кохання, і я не пропонувала його.

На нашій першій зустрічі Адріан поводився стримано, говорив мало, але уважно слухав, коли я перелічувала умови, на яких готова прийняти його пропозицію. Я вимагала, щоб мати залишилася у власному будинку, щоб брат отримував гроші безпосередньо від мене, а не через його управителів, і щоб моє придане не стало приводом для нових боргів.

Він погодився на все, навіть не торгуючись. Тоді я вирішила, що мені пощастило. Тепер, проходячи довгим коридором Воронячого двору, я починаю підозрювати, що люди, яким не потрібні поступки, зазвичай отримують щось значно цінніше за гроші. За вікнами згущуються сутінки. Вітер б'є дощем по високих шибках, а в настінних світильниках потріскують свічки, які слуги запалили ще до обіду. У цьому домі майже немає живих квітів, зате всюди стоять вази з висушеними гілками, а на стінах висять портрети людей із надто блідою шкірою та темними очима.

Найчастіше я бачу зображення драконів. Вони прикрашають двері, срібні столові прибори, пряжки на поясах слуг і навіть герб лорда Вальтерна, на якому чорний дракон стискає в пазурах людське серце. Я запитувала Адріана про це під час нашої другої зустрічі. Він пояснив, що його родина здавна шанує Дракона Безіменного, володаря межі між життям і смертю. У королівстві є чимало старих культів, і більшість шляхетних родин дотримуються власних традицій, тому я не надала його словам особливого значення. Хоча тепер мені цікаво, чому в каплиці Воронячого двору немає жодного зображення звичайного бога.

Я повертаю за ріг і мало не врізаюся в чоловіка, який виходить із дверей бібліотеки. Адріан встигає схопити мене за лікоть, перш ніж я наступаю на поділ сукні.

— Ви завжди ходите так швидко, леді Сорель, чи це я викликаю у вас бажання втекти? — запитує він, відпускаючи мою руку.

— Поки що я просто намагаюся знайти їдальню. Ваш управитель пояснив, де розташовані всі кімнати, крім тієї, у якій подають вечерю.

— Він вирішив, що ви спочатку маєте оглянути бібліотеку.

— Я вже оглянула бібліотеку, дві вітальні, галерею предків і кімнату, у якій зберігають мисливські трофеї. Якщо у вашому домі є ще щось, що я повинна побачити до весілля, прошу, скажіть одразу. Мені хотілося б залишити трохи часу на сон.

Адріан ледь усміхається. Він високий, темноволосий, із різкими рисами обличчя та сірими очима, які під час розмови рідко затримуються на співрозмовнику довше, ніж потрібно. Йому тридцять два, і він має ту впевненість, яка приходить до людей, звиклих отримувати бажане без зайвих пояснень.

— Ви не схожі на жінку, яка легко погоджується з чужими рішеннями, — зауважує він, пропускаючи мене вперед.

— А ви не схожі на чоловіка, який одружується заради товариства.

— Це правда.

Відвертість застає мене зненацька, і я обертаюся до нього, очікуючи продовження. Адріан лише поправляє манжет сорочки й запрошує мене до їдальні.

Під час вечері він розпитує про мою матір, цікавиться успіхами Теодора й обіцяє, що завтра надішле моєму братові листа з підтвердженням оплати наступного семестру. Я дякую йому, а потім, скориставшись нагодою, запитую, чи часто він буває в королівській столиці.

— Рідше, ніж хотілося б королю, — відповідає Адріан, відрізаючи шматок м'яса. — Я віддаю перевагу власним землям. У столиці забагато людей, які вважають, що кожна розмова має завершуватися обіцянкою, а кожна обіцянка — вигодою для них.

— І все ж ви одружуєтеся зі мною, хоча моя родина не має ні впливу, ні грошей.

— Ваша родина має ваше прізвище, а я дав слово врятувати її від боргів. Мені не подобається порушувати обіцянки.

— Це шляхетно з вашого боку.

— Не плутайте шляхетність із характером, Ельвіро. Вони рідко мають щось спільне.