Не за чужою волею

Світлана сама знайшла мене ввечері.

Ми зустрілися в невеликій кав’ярні неподалік від центру. Я прийшла трохи раніше й сіла біля вікна.

За день у голові накопичилося надто багато всього.

Сон. Явдоха. Церква. Розмова зі священником. Радомир. Влас. І тепер ще й батьки.

— Тільки не кажи, що тобі знову щось снилося, — сказала Світлана замість привітання, сідаючи навпроти.

— Чому ти одразу про сни?

— Бо останнім часом у твоєму житті або сни, або Явдоха, або один із двох загадкових залицяльників. А іноді все це разом.

— Якщо чесно, приблизно так і є.

Її усмішка швидко зникла.

Далі були нічний сон, ранкова прогулянка й зустріч зі священником. Потім — розкопки. Папка. Прізвища батьків. І те, що Радомир уже деякий час шукав людей, які могли щось про них знати.

Світлана вислухала все мовчки.

— І ти про це не знала?

— Ні.

— Дуже в його стилі.

— Допомогти, навіть коли не просили?

Світлана кивнула.

Палець ковзнув по краю чашки.

— Радомира взагалі легко зрозуміти. Якщо щось думає — говорить прямо. Не змушує вгадувати. Якщо хоче допомогти — просто робить.

— І тебе це не дратує?

— Іноді.

— А іноді?

Вона на мить замислилася.

— Іноді це заспокоює.

Я не одразу зрозуміла, чому саме це слово здалося мені правильним.

Мабуть, після всього, що останнім часом відбувалося, було простіше з людиною, яку не доводилося розгадувати.

— Він сказав, що поки має лише кілька зачіпок. Не хотів давати мені надію, доки не переконається, що вони справжні.

— Схоже на нього.

— А ще сьогодні він був якийсь дивний.

— Через Власа?

Здивовано подивилася на Світлану.

— Ти теж це помітила?

— Я ж казала, що все помічаю.

— Після вчорашнього вечора ніби нічого не змінилося, але він тримався осторонь. А потім сам згадав Власа.

— Що сказав?

— Що тепер у мене є кому про мене подбати.

Світлана ледь усміхнулася.

— А ти, звичайно, запитала про ревнощі?

— Звідки ти знаєш?

— Бо знаю тебе.

Я засміялася.

— Сказав, що я вигадую.

— Звичайно.

Усмішка швидко згасла.

— Влас зовсім інший.

— Знаю.

— Він не нав’язується. Просто залишається поруч.

Світлана подивилася на мене уважніше.

— І це тобі подобається?

— Не знаю.

Погляд мимоволі ковзнув до вікна.

— Мабуть, саме це мене й бентежить.

Світлана трохи помовчала.

— Ти зараз надто багато думаєш про інших.

Я насупилася.

— У якому сенсі?

— Про те, що знає Явдоха, чого хоче Радомир, що приховує Влас… А про себе майже не думаєш.

Погляд опустився на чашку.

— А хіба не потрібно все зрозуміти?

— Було б непогано. Але, схоже, ти намагаєшся розібратися у всіх, перш ніж дозволити собі щось відчути.

Я підняла очі.

Світлана знизала плечима.

— Пам’ятаєш, як у мене було з Бориславом? Я теж думала, що знаю, як усе має скластися. А потім зустріла його — і довелося викинути весь той план із голови.

— І ти вважаєш, що це була доля?

— Може. А може, просто збіг.

Вона усміхнулася.

— Але яке це має значення, якщо врешті я сама вирішила залишитися?

На мить запала тиша.

— А якщо я помилюся?

— Помилишся.

Здивовано глянула на неї.

— Дуже підбадьорливо.

— Зате чесно.

Вона засміялася.

— Ти не можеш знати наперед, що буде правильно. Особливо коли намагаєшся знайти відповідь, якої поки немає.

— Тоді як зрозуміти, чого я хочу?

Світлана трохи нахилилася вперед.

— Для початку перестати думати, чого хочуть від тебе інші.

Завмерла.

— І хоча б раз запитати себе, чого хочеш ти.

Я нічого не відповіла.

За вікном повільно темніло місто.

Перед очима знову постали двоє чоловіків.

Радомир — відкритий, теплий, зрозумілий. Той, хто сам робить крок назустріч, навіть коли його про це не просять.

Влас — тихий, обережний. Той, хто ніколи не змушував мене залишатися поруч, але чомусь щоразу опинявся саме там, де був потрібен.

Один давав відчуття, що я знаю, куди йду.

Поруч з іншим мені хотілося зупинитися й просто побути.

І вперше я думала не про те, кого з них обрати.

Я намагалася зрозуміти інше.

До кого мене тягне тоді, коли ніхто не підказує, як правильно?

Відповіді не було.

І, мабуть, саме це лякало найбільше.