Поміж тіней міста

Телефон продовжував дзвонити.

Кілька секунд я просто дивилася на ім’я на екрані, намагаючись остаточно прокинутися.

Влас.

Я прийняла виклик.

— Привіт.

— Нарешті.

У його голосі відчувалося полегшення.

— Щось сталося?

— Це я хотів тебе про це запитати. Ми домовлялися, що ти повідомиш мене, якщо будеш вільна, але ти так і не зателефонувала.

Я глянула на годинник і лише тепер зрозуміла, скільки часу минуло.

— Вибач. Я заснула.

— Я вже почав хвилюватися.

Від цих слів стало тепло.

— Не хотіла тебе хвилювати.

— Тоді наступного разу просто напиши, що все добре.

— Домовилися.

Я на мить замовкла.

Хотілося розповісти йому про сон. Про маленьку дівчинку, яка знову бачила ту саму жінку. Про двох чоловіків: одного, що лякав, і другого, в чиїх очах була така туга, ніби він давно її втратив.

Але слова не знаходилися.

Не зараз.

— Ти де? — запитав Влас.

— Вдома.

— Може, зустрінемося?

Я усміхнулася.

— Сьогодні?

— Якщо не передумала.

— Не передумала.

— Тоді за годину в центрі? Прогуляємося, а потім щось придумаємо.

— Добре.

— І цього разу не зникай.

— Постараюся.

Він тихо засміявся.

— До зустрічі.

— До зустрічі.

Я поклала телефон на коліна й ще кілька секунд сиділа нерухомо.

Сон не відпускав. Та я змусила себе підвестися, щоб знову не змушувати Власа чекати.

Місто вже запалювало вечірні вогні.

Денний гамір поступово змінювався вечірнім: машини повзли нескінченним потоком, із кафе долинав сміх, а в темних шибках будинків множилися відбиття ліхтарів.

Влас чекав біля кав’ярні. Побачивши мене, усміхнувся.

— Ну нарешті.

— Я вчасно.

— Майже.

— Не починай.

— Добре. Сьогодні пробачаю.

Ми рушили центральною вулицею. Розмова швидко повернулася до звичайних речей — роботи, знайомих, планів на найближчі дні. Поруч із Власом було легко. Після дивного сну ця звичайність навіть заспокоювала.

Поки я не помітила на стіні старого будинку знайомі знаки.

Я сповільнила крок.

На потемнілій цеглі хтось видряпав дивні символи, переплетені між собою. Здалеку вони могли зійти за звичайне графіті, але що довше я дивилася, то сильніше відчувала: я вже десь їх бачила.

— Що там? — запитав Влас.

— Нічого. Просто здалося, що я побачила дещо знайоме.

Влас поглянув на стіну, але нічого не сказав.

Ми рушили далі.

За кілька кварталів я знову відчула дивний неспокій.

На іншому боці дороги серед перехожих промайнула темна постать. Я мимоволі повернула голову, але люди вже розчинилися в натовпі.

Трохи далі, біля ліхтаря, сидів великий чорний пес.

Він дивився просто на мене.

Не гавкав, не рухався — лише стежив за кожним моїм кроком.

Коли ми порівнялися, пес раптом підвівся й зник у вузькому провулку.

— Щось не так? — запитав Влас.

— Ні. Просто сьогодні все якесь дивне.

Він уважно подивився на мене.

— Через сон?

Я на мить замислилася.

— Звідки ти?..

Не встигла закінчити, як Влас відповів:

— Світлана. Вона хвилюється за тебе, тому дещо мені розповіла. Але не переймайся. Я знаю далеко не все — лише те, чим вона вважала за потрібне зі мною поділитися. Можна сказати, зовсім небагато.

Я на мить замовкла.

— Я б не хотіла зараз про це говорити. Давай просто насолоджуватися вечором.

— Домовилися. Але знай: якщо захочеш із кимось поговорити, я завжди поруч.

Ми рушили далі, але тепер я мимоволі вдивлялася в людей, будинки й темні провулки. Місто залишалося тим самим — гучним, яскравим, переповненим людьми.

Тільки я чомусь уже не могла дивитися на нього так само.

— Яромира?!

Я почула знайомий голос і озирнулася.

Світлана поспішала нам назустріч, а поруч із нею йшов Борислав.

— Ви що тут робите? — здивувалася вона.

— Гуляємо. А ви?

— Повернулися раніше.

— З поїздки?

— Ага. Вирішили не чекати до кінця.

Борислав усміхнувся.

— Плани змінилися.

Світлана глянула на Власа.

— Ви вже вечеряли?

— Ще ні, — відповів він.

— Може, підете з нами? Ми якраз збиралися повечеряти.

Я поглянула на Власа.

— Чому б і ні?

Борислав кивнув.

— Тоді ходімо.

Ресторан був неподалік.

Щойно ми зайшли всередину, стало зрозуміло, що Борислав тут не просто гість. Працівники віталися з ним, хтось коротко перемовився, а адміністратор одразу підійшов.

Я здивовано глянула на Світлану.

Вона усміхнулася.

— Я забула тобі сказати. Це його ресторан.

— Справді?

— Один із моїх, — спокійно додав Борислав.

— І ти мовчав?

— Не було нагоди похвалитися.

Світлана засміялася.

Ми пройшли до зали.

Я вже збиралася слідувати за іншими, коли випадково глянула в бік бару. І завмерла.

Радомир.

Він стояв біля стійки, розмовляючи з чоловіком, якого я не знала. Судячи з напружених облич і уривчастих реплік, розмова була далеко не приємною.

— Я не збираюся це обговорювати, — холодно промовив Радомир.

Чоловік щось відповів.

Радомир стиснув пальці на келиху.

— Я сказав — ні.

Саме в цей момент він підняв очі.

Побачив мене.

Його погляд на мить затримався на моєму обличчі, а потім ковзнув убік.

До Власа.

Щось у виразі Радомирового обличчя змінилося.

Ледь помітно. Але я це помітила.

Він поставив келих на стійку й повільно підвівся.

— Вважаю, що нашу розмову завершено, — кинув він співрозмовникові.

— Але ж...

— Годі. У мене є важливіші справи.

Радомир роздратовано розвернувся й попрямував у наш бік.

— Не знав, що ти сьогодні в компанії, — сказав він, звертаючись до мене.