Два шляхи

Спершу я почула ліс.

Не побачила.

Почула.

Шелест листя, віддалений шум води, потріскування гілок під чиїмись кроками.

Потім з'явилася дорога. Вона тягнулася поміж деревами й губилася в густому тумані.

Я зробила крок.

Попереду стояв чоловік. Обличчя приховувала імла. Я бачила лише руку, простягнуту в мій бік.

І чомусь захотіла її взяти.

Не через страх.

Навпаки.

Поруч із ним усе здавалося простішим. Не потрібно було шукати відповідей. Не потрібно було згадувати. Не потрібно було боятися.

Я майже торкнулася його пальців — і раптом зрозуміла, що не пам'ятаю власного імені.

Я відсмикнула руку.

Чоловік не ворухнувся.

Туман поглинув його.

Я обернулася.

На іншому боці дороги стояв другий.

Він нічого не пропонував. Не кликав. Просто дивився.

У його присутності було щось знайоме — настільки, що хотілося підійти ближче, хоча розум підказував не робити цього.

Я ступила вперед.

За спиною почувся тихий звук.

Я озирнулася.

Там, де щойно стояв перший чоловік, було порожньо. Лише темний слід на траві.

І вода.

Вона повільно текла між корінням.

З води виповз змій.

Чорний. Блискучий.

Він не наближався до мене й не шипів. Лише обвив коріння старого дерева.

На його тілі проступив дивний візерунок — чи то тріщина, чи знак, чи літери, яких я не могла прочитати.

Тоді змій розплющив очі.

Вони були людськими.

Я здригнулася.

На мить здалося, що я знаю ці очі.

Змій повернув голову до чоловіка.

Той стояв нерухомо.

Між ними не було ні страху, ні ворожості.

Лише щось давнє.

Наче вони зустрічалися раніше.

Дуже давно.

Я хотіла запитати, що відбувається, але не змогла вимовити жодного слова.

Тоді почувся голос.

Далекий. Майже нечутний.

— Не все, що губиться, хоче бути знайденим.

Я озирнулася.

Нікого.

Коли знову подивилася на дорогу, чоловіків уже не було.

Залишилося двоє силуетів. Один ішов до мене. Другий — від мене.

Я не могла визначити, хто з них ближче.

І хто насправді віддаляється.

Змій повільно розгорнувся навколо дерева.

Його голова опинилася там, де щойно стояла моя.

Я зробила крок назад.

Він повторив його.

Ще один.

Знову.

Наче віддзеркалював мене.

Потім його тіло ковзнуло в траву й зникло.

Я подивилася вниз.

На землі лежав медальйон.

Той самий, що був у Явдохи.

Я підняла його.

На зворотному боці проступила тонка лінія.

Ні.

Не лінія.

Літера.

Я провела по ній пальцем.

І раптом почула власний голос:

— Я вже це обирала.

Темрява здригнулася.

Інший голос відповів:

— І знову обереш.

Я хотіла запитати — кого?

Але світ розколовся.

Полум'я згасло.

Я різко розплющила очі.

Повітря вирвалося з грудей, наче я щойно виринула з глибокої води.

Явдоха сиділа навпроти. Її рука все ще лежала на моїй.

Вперше відтоді, як я її побачила, вона виглядала наляканою.

— Що ти бачила? — прошепотіла я.

Вона довго мовчала.

— Не все, що приходить у видінні, хоче бути зрозумілим.

— Але там були двоє.

— Так.

— І мені доведеться обрати?

Явдоха повільно похитала головою.

— Я б не поспішала називати це вибором.

— А що це тоді?