Те, що пам’ятає земля

Наступного ранку я довго дивилася на записаний номер.

Потім набрала.

Телефон відповів після першого гудка.

— Я чекала на твій дзвінок.

Старечий голос був спокійним. Надто спокійним.

— Ви мене знаєте?

— Знала.

Я мовчала.

— А тепер, мабуть, уже ні.

— Що це означає?

— Приїжджай.

— Куди?

— Ти знаєш.

— Ні. Не знаю.

Після короткої паузи вона сказала:

— Тоді скоро згадаєш.

Зв'язок обірвався.

Я ще кілька секунд тримала телефон біля вуха.

За вікном шуміли дерева.

Минуле не залишилося позаду.

Воно просто чекало.

Я поїхала того самого ранку.

Дорога до околиці села зайняла близько двадцяти хвилин. Чим далі залишалася Рутенія, тим рідшими ставали будинки.

Асфальт змінився вузькою дорогою, обабіч якої росли старі верби й ліщина.

Кілька разів виникало дивне відчуття, ніби я вже була тут.

Не уві сні.

Насправді.

За поворотом показався старий дерев'яний паркан. За ним — невелика хата, майже схована серед дерев.

Я заглушила двигун і ще кілька секунд сиділа, не наважуючись вийти.

Щось усередині вперто опиралося цій зустрічі.

Наче тіло пам'ятало те, чого не пам'ятала я.

Щойно я підійшла до хвіртки, та сама прочинилася.

На порозі стояла Явдоха.

Вона дивилася на мене так, ніби чекала саме сьогодні.

— Отже, ти все-таки повернулася.

Від цих слів по спині пробіг холод.

— Ви мене пам'ятаєте?

Жінка лише відступила вбік.

— Заходь.

У хаті пахло сухими травами, воском і чимось гіркуватим. Уздовж стін стояли старі шафи, на полицях — глиняні горщики, дерев'яні фігурки та речі, призначення яких я не могла зрозуміти.

На одній зі стін висіли старі чорно-білі фотографії.

Я підійшла ближче.

На одній була маленька дівчинка біля дерева. Спиною до камери.

У грудях щось стиснулося.

— Хто це?

Явдоха поставила переді мною чашку з темним напоєм.

— Деякі відповіді краще знаходити не очима.

Я повернулася до неї.

— Ви знали мене десять років тому?

— Знала.

— Що зі мною сталося?

Її погляд змінився.

— Не все, що я знаю, можу тобі розповісти.

— Чому?

— Бо деякі речі мають ціну.

Я стримала роздратування.

— Я вже достатньо доросла, щоб самостійно вирішувати, чи готова її заплатити.

На губах Явдохи з'явилася ледь помітна усмішка.

— Саме так говорять ті, хто ще не знає, якою буває ціна.

Вона взяла зі столу невелику дерев'яну скриньку.

Відкрила.

Всередині лежав медальйон.

Старе срібло потемніло від часу. На ньому був вирізьблений змій, що обвивав дерево.

Я не могла відвести погляду.

— Що це?

— Знак.

— Чий?

— Колись вважали, що такі знаки належать тому, хто живе під корінням світу.

Я нахмурилася.

— Велес?

Явдоха підняла очі.

— Ти чула це ім'я?

— З дитинства. Бабуся розповідала старі легенди.

— Легенди рідко з'являються з нічого.

Я провела пальцем над медальйоном, не торкаючись його.

— До чого тут я?

Стара не відповіла одразу.

— Ти народилася в незвичайний час.

— Це мені вже говорили.

— Не так, як ти думаєш.

Вона закрила скриньку.

— У старих переказах є історії про сили, які не можуть існувати поруч. Небо й земля. Грім і вода. Те, що прагне піднятися вгору, і те, що завжди повертається донизу.

Я слухала, майже не дихаючи.