Той, кого я не пам’ятала

До вечора будинок Світлани наповнився людьми.

Звідусіль лунали голоси, сміх, дзенькіт посуду й музика.

Світлана бігала між гостями, намагаючись одночасно контролювати все й удавати, що зовсім не хвилюється.

— Ти точно не передумала? — запитала вона.

— Щодо чого?

— Щодо всього цього.

Я усміхнулася.

— Ти виходиш заміж, а хвилюєшся за мене.

— Бо ти дивишся так, ніби зараз збереш речі й утечеш у ліс.

Я мимоволі глянула у вікно.

За склом темніли дерева.

В грудях щось стиснулося.

— Просто втомилася.

— Тоді сьогодні відпочиваєш. Ніяких думок. Ніяких таємниць. Ніяких дивних снів.

Останнє вона сказала жартома.

Я не відповіла.

— Ходімо. Я хочу вас познайомити.

Біля столу стояв Борислав.

Високий, темноволосий, із відкритою усмішкою та легкою манерою спілкування.

— Нарешті, — сказав він. — Я вже думав, що Світлана приховує від мене найважливішу людину у своєму житті.

— Не перебільшуй, — засміялася вона. — Яромира, це Борислав.

— Дуже приємно.

— Навзаєм.

Борислав усміхнувся.

— А тепер хочу познайомити тебе ще з однією людиною.

Я повернула голову.

І завмерла.

Чоловік стояв трохи осторонь.

Темне волосся.

Чорна сорочка.

Стриманий годинник на зап'ясті.

Нічого незвичайного.

Поки він не підняв очі.

Я забула, що хотіла сказати.

Ці очі...

Я знала їх.

Не могла знати.

Але знала.

— Це Влас Веринський, — сказав Борислав. — Мій найкращий друг і свідок.

Влас підійшов ближче.

— Яромиро.

Він вимовив моє ім'я спокійно.

Майже буденно.

— Ми знайомі? — запитала я.

На його обличчі з'явилася ледь помітна усмішка.

— Поки що ні.

Два слова.

Зовсім звичайні.

Чомусь вони не виходили з голови.

Він простягнув руку.

Я вагалася лише секунду.

Наші пальці торкнулися одне одного.

І світ навколо змінився.

Вогонь.

Кам'яна підлога.

Холодне повітря.

Очі.

Ті самі.

Я різко забрала руку.

— Ти в порядку? — запитала Світлана.

— Так.

Надто швидко.

Влас нічого не сказав.

Тільки подивився на мене.

Так, ніби помітив більше, ніж мав би.

Я намагалася не дивитися на нього весь вечір.

Не дуже успішно.

Влас поводився абсолютно нормально.

Розмовляв із Бориславом, сміявся з жартів Світлани, допомагав офіціантам, відповідав на телефонні дзвінки.

Жодної містики.

Жодної очевидної небезпеки.

Тільки дивне відчуття, що його присутність я відчуваю ще до того, як бачу.

Нарешті, коли він опинився поруч, я запитала:

— Ми справді ніколи не зустрічалися?

— Чому ти так думаєш?

— Не знаю.

Він узяв келих.

— Іноді люди здаються знайомими.

— Саме так.

Кілька секунд мовчання.

— Можливо, тобі просто наснився хтось схожий.

Я застигла.

Він не міг знати.

Я нікому не розповідала про сон.

— Чому ти так вирішив?

Влас ледь усміхнувся.

— Ти виглядаєш так, ніби саме про це думаєш.

І відійшов.

Я залишилася стояти на місці.

Можливо, він просто вгадав.

Можливо.

Тієї ночі сон повернувся.