Будиночок у лісі

Ми завантажили речі в автомобіль, і Світлана назвала водієві адресу.

Дорога пролягала крізь зелені околиці. Після років життя серед кам'яних мегаполісів я майже забула, якими бувають місця, де дерева не закінчуються за кілька метрів від дороги.

Я дивилася у вікно й намагалася не думати про минуле.

Невдовзі попереду з'явився великий павільйон, навколо якого кипіла підготовка до весілля.

Я повільно повернулася до подруги.

— Так-так... А як ти казала? Сімейна вечеря без зайвої розкоші?

Світлана невинно знизала плечима.

— Ну, можливо, я трохи применшила масштаб.

— Твій наречений, здається, не такий уже й простий хлопець.

— Усього лише має кілька ресторанів і три чи чотири готелі.

Вона сказала це так буденно, що я розсміялася.

— Для мене це неважливо, — додала вона. — Головне, що ми кохаємо одне одного.

Я усміхнулася. Саме це в ній завжди й подобалося.

За кілька хвилин ми знову рушили.

— Твій будиночок трохи далі. Він усамітнений, посеред лісу.

Я нічого не відповіла.

Ліс.

Слово вдарило кудись під ребра.

З кожним поворотом дороги знайоме відчуття ставало сильнішим. Дерева, туман між стовбурами, вологий запах землі — усе це було надто схоже на місце, яке роками приходило до мене уві сні.

Хоча... чи справді це був лише сон?

Я відкинула думку.

Будиночок виявився невеликим, але затишним. Кухня, ванна, вітальня, крісло-гойдалка біля вікна.

— Ну що? — запитала Світлана. — Не так уже й страшно?

— Поки що.

— Оце твоє «поки що» мені зовсім не подобається.

Ми домовилися зустрітися ввечері, і вона поїхала.

Я прийняла душ, переодягнулася, заварила каву й сіла біля вікна з ноутбуком.

За склом тихо шуміли дерева.

Я переглядала повідомлення, але думки раз у раз поверталися до одного імені.

Явдоха.

Я ледь усміхнулася.

— Середньовіччя якесь...

Кава залишалася недоторканою. Я заплющила очі лише на мить.

І заснула.