Десять років тому

Моя сім'я була заможною, хоча ні мати, ні батько ніколи не працювали. Я мала все, чого тільки могла забажати: іграшки, сукні, книги, будь-яку дрібницю, яка привертала мою увагу. У дитинстві мені здавалося, що так живуть усі.

Навколо мене завжди були люди — няні, гувернантки, вихователі. Вони стежили за моїм навчанням, харчуванням, розвагами й навіть за тим, о котрій я повинна лягати спати.

Здавалося, у моєму житті не бракувало нічого.

Окрім батьківської уваги.

Мати й батько з'являлися поруч переважно тоді, коли потрібно було віддати наказ слугам або привітати мене з днем народження, вручивши черговий дорогий подарунок. Ніби намагалися відкупитися ним за ту емоційну порожнечу, яку самі ж створили.

Коли мені виповнилося чотирнадцять, я вперше закохалася.

Хлопець, який мені подобався, здається, теж відповідав взаємністю. Одного вечора він запропонував провести мене додому.

Для когось це була б звичайна прогулянка. Для мене — майже маленька революція. Уперше я поверталася не в батьківському автомобілі, а просто йшла вулицею поруч із хлопцем, який мені подобався.

Біля ґанку ми попрощалися. Він трохи ніяково усміхнувся й невинно поцілував мене в щоку.

І саме тоді перед нами з'явився батько.

Він мовчки схопив мене за руку й різко потягнув до будинку. Двері зачинилися просто перед моїм супутником.

Останнє, що я встигла побачити, — його перелякані очі.

А потім пролунав ляпас.

Я стояла, притиснувши долоню до палаючої щоки, й не могла повірити, що це зробив чоловік, який майже не брав участі в моєму вихованні.

Того вечора я вперше зрозуміла: моє життя належить не мені.

Після цього друзі майже зникли з мого життя. Я могла зрідка поговорити з ними телефоном, але кожна зустріч вимагала дозволу. Кожен дзвінок, кожен вихід із дому, кожна година поза розкладом — усе контролювали.

Два роки я прожила наче у в'язниці.

А потім мені виповнилося шістнадцять.

Того ранку мене перевдягли в білу лляну сукню, на голову надягнули вінок із польових квітів і змусили випити гіркий трав'яний настій.

Я пам'ятаю його смак.

А потім — темряву.

Коли я розплющила очі, навколо здіймалися величезні кам'яні брили, поставлені в коло. Місце нагадувало Стоунхендж, про який я колись читала в підручнику, тільки це кам'яне коло ховалося в густому лісі.

У центрі палало полум'я. Сонячне світло пробивалося крізь дерева, але від цього місце не ставало менш моторошним.

До мене підійшли двоє людей у довгих балахонах. Вони говорили про честь, яка випала на мою долю. Про роки пошуків. Про дитину, на яку чекали.

Я слухала їх і ледве стримувала паніку.

Найстрашнішим було те, що вони назвали моїх батьків не батьками.

Вони ніколи ними не були.

Лише виконували роль, яку для них підготували.

Я хотіла поворухнутися, але тіло не слухалося. Хотіла закричати — голос зник.

З лісу долинув спів. Близько тридцяти людей вийшли вперед і стали в коло.

А потім із темряви з'явився чоловік із клинком.

Він простягнув до мене руку.

Я пішла.

Не тому, що хотіла. Моє тіло рухалося саме, а я могла лише спостерігати.

Він подав мені клинок.

Я взяла його.

А потім ступила просто у вогонь.

Полум'я не обпекло мене.

Я провела лезом по шкірі, й крапля крові впала у вогонь.

Саме тоді я побачила очі.

Яскраві. Майже неприродні.

Вони дивилися на мене так, що від одного погляду ставало важко дихати.

А потім я відчула на губах чийсь поцілунок.

Темрява накрила мене.

Коли я прокинулася, навколо були білі стіни, запах ліків і тихе пищання медичних приладів.

Мені пояснили, що через надмірний контроль батьків я нібито спробувала накласти на себе руки.

Можливо, саме так вони пояснили те, чого я не повинна була пам'ятати.

А може, я справді все вигадала.

Я більше не довіряла родині. Десь глибоко всередині залишилися ліс, кам'яне коло, вогонь і ті очі.

Через два роки я залишила Рутенію й поїхала навчатися до Європи. Згодом отримала диплом реставратора, а потім — ще один, за спеціальністю культурологія.

Я залишилася жити за кордоном і пообіцяла собі ніколи не повертатися.

Тоді я ще не знала, що деякі обіцянки життя любить ламати особливо жорстоко.

жорстоко.