Глава 4.1

Стою за дверима. Соплю носом. Напевно, я перегнула палицю. Емоції взяли наді мною контроль.

Утім…

Він розпалив піді мною вогнище. «Залоскотав» дно рубіновими язиками — я закипіла! Аж зараз пара з вух валить!

Сокальський — переляк, який боїться кожного слова. Навіть коми та трьох крапок!

Бу!

Ну якщо він такий, то якого біса поперся в таку сферу? Хай би відкрив пекарню чи кав’ярню! Чи два в одному! Капучино з круасанами продавав!

Роблю два гучні кроки вперед — двері, які щойно гучно зачинила, відчиняються. Я повертаюся.

Сокальський стоїть переді мною, тримаючись за ручку, і позирає на мене.

Щось хоче сказати?

Звільнити?

Ну нехай! Знайду роботу в іншому місці, в якому директор не буде придурком.

Хоча…

Хмурюся. Тут зарплата добра. На всі мої «хотілки» та імпульсивні покупки завжди вистачає. На кшталт — замовити о третій годині ночі купу косметики, якою потім раз скористаюся, та й усе.

— Щось ще, Юліане Володимировичу? – цікавлюся у нього.

— Так, Яно, — киває він.

Либонь, точно зараз скаже про звільнення.

— У вас на правій нозі позаду халепа, — перебиває він мої думки, в яких я забираю речі із кабінету, а Галя та Ілона з кислими мармизами мене проводжають.

Я опускаю погляд донизу — бачу цю халепу: стрілка, яка тягнеться від самого туфля і, либонь, закінчується далеко під сукнею.

Чудово!

А щоб його…

Сподіваюся, що з цією стрілкою я не від самих дверей квартири бігла, а вона, ця підла бісова зараза, десь недавно полізла моєю ногою, псуючи мій вигляд і злісно хихочучи.

— Дякую, що повідомили, — тихо відповідаю, не дивлячись на нього.

Його реакція — ховається до кабінету та зачиняє двері за собою. Я фиркаю. Тепер доведеться під час обідньої перерви йти купувати нові колготки.

Зітхаю та йду далі, але не жваво. Ледве плетуся коридором. Повертаю і…

Не дарма ляпають язиками, що халепа ніколи не тиняється наодинці, а завжди в компанії ще однієї, яка обов’язково себе покаже, треба тільки почекати.

Мої груди, прикриті сукнею, відчувають, як їх обпікає щось… Не окріп, що зараз пухирі вискочать, але трішки пече.

Ніс відчуває запах кави, а вуха вловлюють голос Віктора. Він у нас працює відеоператором, і завжди… Незграбний. Його ім’я та це слово — просто синоніми. Скільки він апаратури вколошкав…

— Ой, вибач, Яно! Я тебе не помітив! – торочить він, а тим часом кава затікає до мого бюстгальтера, а паперова склянка майже беззвучно падає на підлогу.

Я з останніх сил стримуюся, стискаючи руки в кулаки, аби не схопити оту довбану склянку з підлоги, дати нею йому по лобі, а потім запхати до рота і змусити з’їсти.

Німую, як рибка, а він продовжує бідкатися, що в нього руки з дупи, та не тільки. Очі також там тримає. Виймає з кишені носову хустинку та нею витирає мою грудну клітину, опускаючись до…

— Я сама! – припиняю словами цю  його дію, яка повільно переходить у надто еротичну.

Злісно вириваю з рук Віктора хустинку, яка нагадує дизайном легендарну рябу торбу.

Це витирання без жодного сенсу. Поролоновий бюстгальтер ввібрав у себе всю каву.

Не тільки до обіду зі стрілкою сидіти, а ще з мокрою білизною. Маска з кави для грудей. Краще була б з капусти. Може б побільшали.

— Вибач, — повторює він та підіймає порожню склянку, кидаючи її до сміттєвого бака.

Я жбурляю на нього свій погляд, тицяю назад хустинку та питаю наступне:

— Хоч без цукру?

— Без нього, — він хапає свою хустинку, винувато лупає блакитними очима, а я йду повз із думками, що хоч бюстгальтер не прилипне до шкіри.

На щастя, без жодних пригод потрапляю до свого кабінету, в якому Галя та Ілона сидять за столом останньої та про щось дуже тихо шепочуться, притулившись головами одна до одної.

Припиняють це тоді, коли чують мої дзвінкі кроки. Галя обертає до мене голову, а Ілона — від'їжджає назад. Майже впирається у вікно, яке наполовину закрите жалюзями.

— Чого від тебе хотів Сокальський? – питає Галя. – Підвищення?