Глава 66. Катя

Тут зовсім немає часу. Ні хвилин, ні секунд, ні годин… Все змішується воєдино. Дні й ночі, ранки й вечори. Тут немає білого й чорного. Тут немає життя — тільки його беземоційна, тінеподібна подоба…

Та тут є Бог. Його присутність відчувається так яскраво, як ніде інде. Мабуть, через це у лікарнях і в таких ізоляторах молитви набагато щиріші. А там, де щирість, там завжди є відповіді…

І я отримую відповідь.

— Вишневецька, на вихід! — голос поліцая різко вириває мене з роздумів. Він відмикає двері камери.

— Відвідувач? — питаю, дивуючись, бо серце починає калатати швидше.

— Слідчий викликає, — лаконічно відповідають і ведуть мене коридором. Цього разу без наручників. Я майже не вірю своїм очам: чи справді вони зрозуміли, що я — зовсім не злочинниця?

Я входжу до знайомого кабінету, де серце калатає так, що здається, воно ось-ось вистрибне з грудей. Навіть не можу уявити, що почую далі.

— Що ж, Катерино Ігорівно, можете подякувати своєму чоловіку, — усміхається слідчий.

— Обов’язково. А за що? — трохи некоректно питаю, бо серце калатає, а думки плутаються.

— Він довів ваше алібі. Всі звинувачення знімаються. З вас знімають претензії, ви — вільні, — говорить він упевнено, з тихою радістю в очах.

Я прошепотіла:

— Серйозно?

Немов не в змозі повірити своїм вухам, я роздивляюся обличчя слідчого. Він кивнув. Все — дійсно позаду. Відчула, як тягар спав із плечей. Дихати стало легше. Я відчуваю, що знову живу.

Вийшовши з кабінету, відчуваю, як серце стрибає від радості. Яка щастя! Яка легкість! Хвала Всевишньому!

На вулиці очікує не Антон, а дядько. Але навіть його я зустріла з радістю. Обіймаю Михайла, не зважаючи на телефон у його руках. У цю мить я щиро пробачаю йому все.

— Катюню, вітаю зі звільненням, — посміхається дядько Михайло, та я відчуваю, що щось не так.

— У чому річ? — напружено питаю, намагаючись поглянути на екран його телефону. — Із ким ви говорите?

Побачивши ім’я Антона, я швидко намагаюся взяти телефон, та чую лише гудки. Він не бере слухавку.

— Що він сказав? Що сталося? — серце калатає швидше. Тривога тисне грудну клітку, холод розливається по тілу.

Михайло дивиться на мене стривожено, бере за руку і тихо шепоче:

— Певно, обірвався зв’язок… Ми не договорили.

— Що? — відчуваю, як серце стискається від страху. Тіло обливає холодом, як від крижаної води. Найгірші передчуття стискають душу.

— Ходімо, я завезу тебе додому, — пригнічено промовляє він.

— Та в чому річ? Що сталося з моїм чоловіком?! — викрикую, розуміючи, що страх піднімає голову ще сильніше.

— Гадаю, він міг потрапити у ДТП… — тихо каже дядько Михайло, дивлячись мені в очі. — Він різко замовк, а потім… були звуки, як свист гальм, удар… Не знаю точно, це лише припущення…

— Ні… — прошепотіла я, відчуваючи, як усі сили покидають тіло. Якби Михайло не тримав мене, я б просто впала. Серце обливає крижаний страх, відчуття безсилля й розпачу.

Ще ніколи мені не було так страшно… Я знала, що межі страху існують, але тепер бачу, що вони безмежні. Розпач заповнює груди, холоднець страху розливається по всьому тілу. Я хочу кричати, хочу плакати, але не можу.

Страх — руйнівний. Він з’їдає розум і змушує заперечувати очевидне. Він паралізує, він дихає в обличчя і шепоче, що все втрачено.

Але я знаю одне: навіть у цьому жаху я мушу триматися. Мушу вірити, що Антон… що він живий. І наша зустріч ось-ось відбудеться.