Глава 59. Катя

Я вистрибую в коридор відділку, щойно бачу адвоката. Здається, я тут провів цілу вічність. Години розтяглися так, немов хтось перемотував їх назад і запускав знову, а я ходив по колу, не знаходячи виходу.

— Ви щось дізналися? Кажіть же! — голос рве горло. Я не впізнаю себе — у ньому більше відчаю, ніж сил.

Адвокат зітхає так, ніби вже знає, що його слова розіб’ють мене.

— Погані справи, Антоне Борисовичу… У крові Катерини знайшли алкоголь. Слідчий налаштований проти неї. Є відео з камер: перед боулінгом Катя сідає в таксі, таксі під’їздить до стоянки навпроти офісу. Жінка, дуже схожа на вашу дружину, сідає у «Форд» і виїжджає. Через пів години — наїзд. На авто вм’ятина. Відбитки — тільки її. Жодних інших. Алібі немає…

Мені хочеться затулити вуха. Щоб не чути цього. Але тікають лише слабкі. А я мушу стояти тут за неї.

— Як звільнити Катю? — ціджу крізь зуби. Я ледве стримуюсь, щоб не схопити адвоката за плечі.

Він спокійний, надміру спокійний. Втомлено поправляє окуляри.

— Потрібно знайти алібі. Я зроблю все, що зможу. Даю слово…

Його слово мене не рятує. Не зігріває. Катя — там. За ґратами. У темряві. В стані, у якому я ніколи не хотів би бачити нікого, тим паче її. Вагітну. Перелякану.

— Я можу її побачити?

— Завтра зранку. Уже домовлено. А зараз… вам краще поїхати додому.

Я лише усміхаюся куточком губ. Гірко.

— Ви жартуєте, — кажу тихо. — Я нікуди не поїду.

Адвокат киває. Знає, що марно переконувати. І йде.

А я залишаюсь. І залишуся, хоч би минула й друга, і третя ніч.

Ніч затягується безмежністю. Я сиджу на лавці, ходжу коридором, виходжу надвір, повертаюсь. Сідаю в авто — і знову вибігаю, ніби мені не вистачає повітря.

Варто заплющити очі — і я бачу Катю. Її руки, що тремтять. Її очі, повні страху й нерозуміння.

Я не можу цього стерпіти.

«Серця трьох» Джека Лондона спадає мені на думку, ніби знущається з мене. Там героїня врятована вибухом стіни. Все просто. Романтично. Красиво.

У житті такого нема.

У житті мою дружину тримає під замком система, якій легше закрити справу, ніж докопатися до істини.

Ранок починається несподівано радісною новиною. Адвокат з’являється з переможним виглядом.

— Я поговорив із потерпілим. Він не буде писати заяву, якщо ви оплатите лікування і надасте компенсацію.

Я видихаю. Не полегшення — просто повітря, якого бракувало.

— Ми все оплатимо, — кажу відразу. — Але ви знаєте, що це не доводить її невинність. Катя цього не робила.

— Знаю, — відповідає він. — Але перший крок уже зроблено. Після заяви справа рухалася б зовсім інакше. А так… є шанс.

Шанс.

Смішне слово, коли мова про долю людини, яку ти кохаєш.

— Мені дозволять її побачити?

— Так. Сьогодні. Заспокойте її. Їй це життєво необхідно.

Наче я сам у спокої.

І все ж оптимізм адвоката здається мені фальшивим. Я трохи розумію закони, і цього вистачає, щоб бачити: слідчий вже вирішив усе за нас. Він поспішає. Йому потрібний результат. Йому потрібен звіт і премія.

А те, що вагітна жінка може сісти ні за що?

 То вже «не його компетенція».

Усі «докази» проти неї — стопка паперів, яку комусь вигідно не перевірити вдруге.

Адвокат усміхається і говорить про «закладені цеглинки»…

Бовдур. Хоч і професійний.

Я відчуваю власну безпорадність, злість, страх. Вони змішуються в коктейль, що не дає ні спати, ні думати чітко. Але одне я знаю точно:

Я сам знайду правду. Я сам знайду спосіб довести, що моя дружина невинна.

Тільки як? У квартирі немає камер. Немає свідків. Немає нічого. Але Катя не могла цього зробити. Але хтось зробив. І я знайду хто. Навіть якщо доведеться перевернути все це місто догори дриґом.