42. Демид

Певно, я все ж перебільшував. Не могла вона так мене обманювати. Я все не так зрозумів. 

Коли Емі спускалась зі сходів в новій сукні, коли ми їхали до Віктора, вона була абсолютно такою ж, як зазвичай. Моєю милою, красивою, коханою дівчинкою. Може, то і був якийсь її залицяльник, але вона просто не захотіла мене засмучувати. Вона ж не цілувалась з ним чи щось таке, їжі у них не було за столом. Це я тільки потім на фото помітив. 

Може, вони просто випадково побачились. Але вона його відшила, бо ж поїхала додому потім… Хоча її не було пару годин, але ж не робила б вона щось серед білого дня з ним… Та і охорона казала, що вони їздили за Емі тільки в людні місця. 

Ми приїхали в гості і перед входом до будинку я взяв Емі за руку. 

— Те, що ти казала… Що нас ніхто не розлучить. Я теж так вважаю. Я нікому не дозволю це зробити, — сказав неголосно. 

— Дякую тобі, — я побачив, що на її очі ніби навернулися сльози, губи усміхалися, а очі лишились сумними. 

— Якщо тебе щось хвилює, ти завжди можеш поділитись, — я торкнувся губами її скроні. 

Але саме в цю мить двері перед нами відчинились, і ми побачили хазяїв будинку.

Ми одразу привітались і пішли всередину, сіли за стіл, але я весь час краєм ока поглядав на свою дружину. 

Емі виглядала якоюсь замисленою, хоча поводилася ввічливо і приязно. як завжди, я добре її знав, щоб розуміти — на душі в неї ніби щось причаїлося, невже вона дійсно закохана в того хлопця, в ресторані?  

Ні, цього не може бути… 

Ми сиділи за столом, вели якісь бесіди, але обоє ніби були далеко звідси. В якусь мить у Віктора задзвонив телефон. Він поглянув на екран і ледь насупився, відбив виклик, а потім сказав:

— Я відійду на хвилину, — забрав мобільний, встав з-за столу і пішов геть.

Емі через короткий час теж піднялася:

 — Вибачте, мені теж потрібно вийти ненадовго, — усміхнулась нам і вийшла з кімнати.

Я кивнув, Емі пішла. Віктор повернувся першим, він усміхався, виглядав задоволеним.

— Сталось щось хороше? Я спочатку подумав, що дзвінок нехороший, раз ти так насупився. Але тепер ти виглядаєш задоволеним.

 — Та ні, все нормально, то я трохи нервую через один проект, але наче з ним усе добре, — відповів він. 

— Ну, добре, що все добре, — я кивнув.

— А де твоя дружина? — здивувався він.

— До вбиральні пішла…

І саме в цю мить Емі якраз повернулась.

Вона виглядала  спокійною, як і раніше. але я побачив на її чолі невеличку зморшку, ніби Емі про щось напружено думала. 

Я торкнувся її долоні під столом. 

— Ти нормально почуваєшся? — прошепотів на вухо. 

 — Трохи голова болить. — пошепки відповіла вона... 

***

Додому ми їхали з охороною і водієм, тож я не став розпитувати Емі ні про що, вирішив, що поговорю з нею вдома. Але коли ми підʼїхали до воріт будинку, то побачили декілька поліцейських машин і самих копів біля них. Вони явно по мене прийшли. Або на обшук, або… Бляха… Тільки не зараз… 

— Сиди в машині, добре? Що б не трапилось. Все буде нормально. 

 — Мені страшно, — Емі торкнулась моєї руки. 

— Тебе ніхто не чіпатиме. Не бійся. Ти тут ні до чого, — я подався вперед і торкнувся губами її губ. — Я кохаю тебе. 

— Демиде Суворий, виходьте з машини! — почув я голос копа, який вже підійшов до дверцят і почав клацати ручку, але дверцята були заблоковані. — Відкрийте дверцята!

— Але ж ти нічого не зробив! — вигукнула Емі. В її очах стояли сльози. 

— Я розберусь, не переживай, таке щороку буває, — я погладив її по щоці. — Не переживай, будь ласка…

Я наказав охоронцю подзвонити адвокату, а потім таки вийшов з машини і пішов з копами. В них все було підготовлене. 

— Ось ордер на арешт, поїдете з нами у відділок, — мені показали якийсь бланк. 

— Скажіть назву відділку, мої люди мають викликати туди адвоката, — сказав я, зітхнувши…

***

У відділку була ще та тягамотина. Мені навіть не хотіли дати подзвонити Емі і запевнити, що я в порядку. Але коли прийшов адвокат, мені таки вибили дзвінок.

Я одразу ж набрав Емі. Вона, бідненька, певно, дуже переживала. Все ж, моя дружина була найкращою. Вона кохала мене, я в цьому не сумніввався. Я ж бачив, як вона переживала в машині… 

— Алло, мила, я в порядку, адвокат з усім розбереться, — сказав я одразу. 

— Демиде, мені дуже шкода, але я маю піти, — тихо відповіла Емі. 

— Куди піти? — я не дуже зрозумів, що вона має на увазі. Вона ж не мала на увазі що взагалі "піти"? Ми ж щойно були разом, все було добре… — Що ти маєш на увазі? — я сковтнув слину.

— Нам треба розійтися… Не шукай мене, будь ласка…  — вона зітхнула і мені здалося, що Емі плаче, але вона швидко натиснула на “відбій”, і зі слухавки почулися короткі гудки…