35. Емі

Коли Демид відійшов з Віктором, я залишилась з Маргаритою. Але вона, сказавши ще кілька слів, відійшла до якихось своїх знайомих. Я подумала, що, певно, вона недолюблює мене, чи то просто в мене склалося таке враження після минулої зустрічі, де вона сказала. що я нічого не читаю і не вчуся…

Я зітхнула. Розуміла, що для того, щоб бути гарною дружиною Демиду, я маю займатися своєю освітою, пообіцяла собі щодня читати хоча б півгодини якусь книгу замість того. щоб сидіти в Тіктоці. Щоб йому не було соромно за мене…

Раптом до мене підійшла незнайома дівчина і змовницьким тоном сказала:

— Час викрадати наречену. Якраз чоловік пішов, краще моменту і не придумати! Ходімо, будь ласка, зі мною! І постарайтесь не привертати уваги, підемо ніби в сторону вбиральні, а насправді до парковки, там вас і сховаємо в одній з машин. 

 — Добре, — кивнула я. На грудях у неї був бейджик з ім’ям, тож я подумала, що вона займається організаційними питаннями. 

— Ходімо швидше, поки ваш чоловік не повернувся, — вона усміхнулась і повела мене спочатку до ресторану з тераси, а потім звідти на парковку. 

Там стояла машина з тонованим склом, дівчина відчинила дверцята і запросила мене сідати. Я так і зробила, але коли побачила, що в салоні, крім водія, сидить ще двоє чоловіків, відчула занепокоєння. 

 — Я краще вийду, — сказала, простягаючи руку до дверцят, але побачила, що водій їх заблокував. 

— Сиди і не рипайся, — сказав один з чоловіків і дістав щось типу балончика, який одразу направив на мене і пшикнув мені в обличчя.

Я відчула різкий хімічний запах, у мене відразу перехопило подих, перед очима потемніло і я, вже втрачаючи свідомість, почула якісь крики і постріли, але за мить і вони зникли…

***

Коли я розплющила очі, то спершу не могла зрозуміти, де знаходжусь. Наче щойно була на вечірці з нагоди нашого весілля, і от лежу в ліжку, а наді мною схиляється стурбований Демид. 

 — Що зі мною трапилось? — запитала я. Губи погано слухались, як буває після наркозу у стоматолога. 

— Тебе хотіли викрасти, — він нахилився і обійняв мене. — Ми перевіряли весь персонал… Цього не мало трапитись. 

 — Але чому? Це були твої вороги? — я згадала тих чоловіків у машині і здригнулася, мені вмить стало холодно. — Як ти дізнався, що я там? 

— Просто пощастило, — відповів він. — Персонал хотів тебе “викрадати”, а тебе не було. Якби про це сказали навіть на хвилину пізніше, ми могли б не встигнути. Авжеж, я б знайшов тебе будь де, але я радий, що вони не встигли забрати тебе. Пробач мені. Я погано все перевірив, поклався на інших. 

 — Добре, що ти мене знайшов, — я притулилася щокою до його долоні. — Я кохаю тебе, ти знаєш? 

— І я дуже сильно кохаю тебе, Емі, — він торкнувся губами іншої моєї щоки і присів на ліжко біля мене. — Я маю краще захищати тебе… 

 — Коли ти поруч, мені нічого не страшно, — я ледь усміхнулась. 

— Як ти почуваєшся? Може, принести щось? Воду я приніс, вона тут, — він кивнув на склянку води на тумбочці. — Може, ще чогось? Лікар сказав, що ніякі препарати пити тобі не потрібно, просто почекати, коли ефект газу пройде.

 — Дякую, трохи води я б випила, — я відчула, що в мене пересохло в горлі. — Не хвилюйся, мені вже краще…

— Тримай, — він подав склянку. — Пити треба багато, вода виводить всі токсини, — Демид зітхнув. — Певно, не про таке весілля ти мріяла… 

 — Мені дуже шкода, що так вийшло, що я була такою необачною… Якби ж я знала, що це вороги, то нікуди б не пішла. Але та дівчина виглядала цілком схоже на працівників ресторану, в неї навіть бейдж був…

— Ти ні в чому не винна, мила, кажу ж, це моя провина, — він обійняв мене, коли я поставила склянку. 

 — Що б там не сталося, ми маємо досвяткувати, — усміхнулась я. — Пам’ятаєш, які в нас були плани?... 

***

гортай далі, там продовження ------------>