31. Емі

Цього дня в університеті, в який я хотіла вступити, був День відчинених дверей.  Мені було цікаво подивитися, які там викладачі, як відбувається навчання, і Демид підтримав мене у цьому бажанні, сказав, що обов’язково треба туди піти. 

Він підвіз мене туди, коли їхав на роботу, а потім сказав, що коли всі заходи закнчаться, я можу подзвонити, він забере мене і відвезе додому. 

Коли, разом з іншими гостями, я зайшла до актового залу і сіла на вільне місце, через пару хвилин до мене підійшов хлопець мого віку і запитав:

 — Тут не зайнято, можна сісти?

 — Так, не зайнято, — кивнула я.  — Ти теж збираєшся вступати в цьому році? 

— Так, — він усміхнувся. — Я три роки працював у батька на магазинах і тепер точно знаю, чому хочу навчитись. Піду на менеджмент, щоб ефективно керувати потім. І щоб допомогти рідним з мережею. 

 — А я мрію стати модельєром, — зізналась я. — Мене звуть Емілія, можна просто Емі. 

— Приємно познайомитись, мене звуть Арсеній, можна просто Арс. А модельєр звучить круто. Але і складно. А що саме ти будеш робити? Одяг, як я розумію? Для кого? 

 — Ще не знаю, мабуть, для жінок, — я усміхнулась. — Я люблю шити, мама мене навчила. Навіть пошила собі пару суконь. 

— Прикинь, у мене якраз магазини одягу у родини, оце так ми познайомились! Це прямо доля! 

 — Ага, як казала моя бабуся, “яке їхало, таке й здибало”, — я засміялась.  — Я можу в майбутньому придумувати одяг, а ти — його реалізовувати.. До речі тут сказали щойно, що буде конкурс творчих робіт, і переможці автоматично стануть студентами, я хочу спробувати…

— Так, звучить круто, — він кивнув. — До речі, якщо ти оформиш собі ФОП, то я думаю, що зможу домовитись, щоб ми повісили твої моделі в магазині на реалізацію. Можна поглянути, як на них реагуватимуть. Якщо буде все добре, то може батько захоче в тебе замовляти щось. Але обовʼязково треба ФОП, без нього магазини не зможуть з тобою співпрацювати.

 — Треба розібратися, як це робити, це ж треба мабуть, мати свого бухгалтера? Я спитаю в чоловіка, може, він щось підкаже…

— У тебе вже чоловік є? — запитав він здивовано. — Я думав тобі років вісімнадцять… 

 — Мені двадцять, — я трохи почервоніла. — Я після школи два роки працювала. А заміж вийшла нещодавно, чоловік у всьому мене підтримує, хоче, щоб я неодмінно отримала вищу освіту і відкрила свою справу…

— Ого, ну це взагалі круто, ти молодець. Мені до речі двадцять один, тож ми майже однолітки, — відповів він. — А скільки років твоєму чоловікові? Ви давно разом?

 — Демиду тридцять два, — сказала я. — Ми лише місяць як одружилися. 

— Ого, як швидко… — здивувався він. — Зрозуміло. 

 — Я не вагітна, якщо що, — швидко сказала я. — Просто так вийшло, що ми закохалися одне в одного… Вік  — це зовсім не важливо, головне, щоб нам було добре разом і ми розуміли одне одного…

— Ну, певно, ти маєш рацію. Головне, щоб він тебе не обмежував і давав займатись тим, чим ти хочеш. 

 — Так, він мене ні в чому не обмежує, — я кивнула. — Саме завдяки Демиду я вирішила зайнятися дизайном одягу.  Він мене переконав, що треба мати улюблену справу в житті…

***

Ми вийшли з універу разом, потім Арс сказав мені:

 — Дай свій номер телефону, будемо на зв’язку щодо тієї нашої бізнес-ідеї. 

Він дістав мобільний, і я продиктувала йому свій номер, потім ми попрощалися одне з одним, і я вже зібралася йти, як зустрілася поглядом із Демидом. Він стояв біля машини, припаркованої на стоянці біля головного корпусу, і дивився на нас із Арсом… Це ж він бачив, що я дала йому свій телефон, — промайнуло в мене в голові…

***

гортай далі, там продовження ------------>