27. Емі

Руслан був цікавим співрозмовником і взагалі мені сподобався, але оте його постійне підкреслювання нашої з Демидом різниці у віці мене напружувало. Я не знала, чого від нього чекати наступної миті, і ніби весь час була насторожі. Демид, певно, відчував те ж саме, і мені хотілося заспокоїти його…

— Я ніколи тебе не покину, — прошепотіла я і обійняла його. 

— Сподіваюсь на це, — він провів долонею по моїй щоці. — Все ж, ти моя дружина… Хай і шлюб наш був підлаштований моїм приятелем.  До речі, щодо святкування… 

 — Так, треба, щоб те свято для рідних було гарним, щоб усі лишилися задоволеними… — сказала я. — Руслан дійсно може допомогти…

— Ну хай, йому, певно, просто стало нудно за кордоном. Але може коли займеться бізнесом, то часу на всяку дурню не буде. 

 — Так, він просто ще надто молодий, з часом порозумнішає, — я усміхнулась.  — Знаєш, мене ніколи не приваблювали ровесники, здавалося, що вони надто легковажно до всього ставляться…

— Це ти так мене підбадьорюєш? — він усмінувся і чмокнув мене в губи.

 — Я реально була такої думки навіть до того, як зустріла тебе, — серйозно відповіла я. 

— Ти просто ідеальна, мені до сих пір не віриться, мені так пощастило і ми тоді зустрілись. І що ти теж закохалась в мене, — зізнався Демид неголосно.

— Мабуть, це була доля… Коли я тільки побачила тебе, то одразу відчула щось таке… Ніби вже знала тебе раніше, просто ми давно не бачилися, — зізналась я. 

— Я не дуже вірив в усі ці штуки з долею, поки ми не зустрілись. Але тепер вірю, — він подався вперед і ніжно поцілував мене, прикриваючи при цьому очі.

Я відповіла на поцілунок, відчуваючи, як моє серце б’ється все сильніше, а все тіло тремтить, немов у лихоманці. 

 — Я дуже тебе кохаю… — прошепотіла я. 

— Треба трохи охолонути, — Демид важко дихав, дивлячись на мене. — От влаштуємо ту вечірку і втечемо кудись. І тоді влаштуємо справжню першу шлюбну ніч. Як тобі ідея?

 — Чудова, — кивнула я. — Ніхто нам не заважатиме, будемо тільки ми удвох…

***

Наступного ранку ми з Демидом снідали удвох, бо Руслан ще не прокинувся. І тут задзвонив мій телефон. Я поглянула на екран і побачила, що це мама. Відразу відчула легку паніку, адже Демид теж це побачив, раптом він захоче поговорити з нею, він уже висловлював таке бажання. Та почне запитувати про їхню кругосвітню мандрівку? Тоді як у них єдина мандрівка — це з квартири на дачу копати картоплю…

— Хто там дзвонить? — запитав Демид з цікавістю. — Тобі рідко дзвонять… 

 — Це тітка, — сказала я, подумавши, що може він все ж не побачив, хто це. — Ну, ти її знаєш, говорив недавно з нею. Я піду нагору, там побазікаю, щоб не заважати тобі. 

— Хіба там не висвітилось "мама"? — запитав він.

— Вона мені як друга мама, мої батьки часто їздили в тривалі відрядження, а я жила в тітки Олени, тому й записала так її в телефоні, — я розізлися на себе за свою необачність, але що вже було робити. — Добре, йди на роботу, ввечері побачимось, — я чмокнула його в щоку і, підхопивши телефон, який продовжував дзвонити, вибігла з кухні…

*** 

— Привіт, мамо, — сказала тихо, забігши до спальні і зачинивши двері. — Як ви поживаєте? 

— Привіт. У нас все нормально. От, вирішили приїхати до Києва наступних вихідних. А що ти так довго не береш слухавку? — запитала мама з підозрою. 

 — Та я ж працюю, — сказла я. — Не завжди виходить швидко відповісти, господар суворий. 

— Суворий? Хіба ти не працюєш у пані Олени? Вона ніби дуже добре до тебе ставилась… 

 — Я зараз працюю вже в іншому місці, не впевнена. що зможу вирватися на цих вихідних… — я згадала. що якраз на вихідних буде наше весілля, яколсь так  невчасно зібралися приїхати батьки… — Може, ви через тиждень приїдете? тоді я відпрошусь, і ми кудись сходимо, поговоримо не поспішаючи…

— Добре, давай за тиждень, — погодилась мама. — Але за тиждень ми точно приїдемо, і без відмовок. Знаю, що ти дуже трудолюбива, але і відпочивати інколи треба, Емі.

 — Так, буду рада побачитись, — з полегшенням видихнула я. — Можна сходити в якесь кафе, потім походити по магазинах…

***

гортай далі, там продовження ------------>