11 Адріан

Попереднього вечора

Одразу після того, як я заводжу Марію, їду додому. Вже знаю, хто на мене там чекатиме. Ну, може й добре, що все це трапиться не в один день. Дядько не дуже любить, коли я займаюсь самодіяльністю, каже, що я надто ризиковий в деяких моментах. 

Тому треба його підготувати. Щоб не надто дивувався і не відлякав Марію. Щойно заходжу до будинку, вже відчуваю аромат Шрі-Ланкійського улуну. Він ще той фанат чаю, по одному цьому аромату можна дізнатись, що він вже тут. Заходжу на кухню і дійсно зустрічаюсь з дядьком Едом. Сидить, мов у себе вдома. Є у нього така особливість. Все підлаштовувати під себе і “одомашнювати”. Ніби і не летів кілька годин, а був тут увесь час.

— Джуніоре, як справи? Де тебе носить? Я думав ти мене зустрінеш раніше!

— Прекрасно. Зустріти не міг, проводжав свою наречену, — усміхаюсь і сідаю навпроти. Авжеж, зараз хотілось би випити не чаю, а чогось міцнішого, але беру чашку і наливаю улун.

— Наречену? — хитро примружується. — Ти не схожий на людину, яка може закохатися. В чому вигода? Вона стара вдова і у неї звʼязки і мільярди на рахунках? — обурює, що вважає мене альфонсом. Це його грішки, молодості, а не мої. 

— Вона — борчиня за правду, ідеалістка і все таке, — пояснюю я. — Ідеальна кандидатка для мого нового проекту, з благодійним фондом.

— Від таких дуреп одні неприємності. Тому давай детальніше, що задумав, — він відпиває чаю, і задоволено мружить очі. 

Я розказую йому план. Дядько єдиний, кому я завжди міг довіритись, більш близької людини у мене немає. Також розповідаю побіжно про те, як познайомився з Машею і про нашу домовленість. 

— Можна сказати, все вирішив той бомж, — усміхаюсь. 

— Ну непогано. Якщо ще і твій адвокат погодив такий план, —  задумується на мить. — З цього може щось і вийти. Ми туди зараз загонемо все невідмите, потім виведемо вже чисте… Так, мені подобається ідея. Дівчинку треба гарно обробити. Вона має ні про що не підозрювати. 

— Якщо в неї буде той фонд і хоч якась видимість його роботи, то їй на все буде наплювати, — я махаю рукою. — Але є нюанс. Мені треба з нею зблизитись… Тому я скажу їй, що вона має грати перед тобою мою наречену. Ніби ти ні про що не знаєш. Допоможи мені в цьому.

— Взагалі без проблем! — киває з ентузіазмом. — Хочеш і рибку з’їсти і … кхм… ну ти зрозумів, на ялинку залізти? Не засуджую. Якщо вона ще і гарненька. 

— Дуже навіть нічого… Тоді так і зробимо…

***

Зараз

Ми з Марією заходимо до будинку. Я несу її сумку, в будинку, як і вчора, відчувається аромат дорогого чаю. Ну, не віскі, може і добре, що у нього зараз ця, "чайна" фаза. 

— Якщо я десь тебе обійму чи цьомну, роби вигляд, що так і треба, — шепочу Марії на вухо, поки дядько ще не вийшов. 

— Авжеж, —  бачу як від мого шепоту у неї бігають мурахи по шиї. 

Саме в цю мить, як за замовленням, вийшов дядько Ед. І я не стримався. Чмокнув Марію в шийку, зовсім легенько, для перевірки.

— Ой! — тихий вигук, бачу як здригнулась всім тілом від несподіванки. Моя реакція мене теж чомусь здивувала. Бо закортіло ще раз зробити це. 

— Ой, — повторив пошепки, знов чмокнувши її, але тепер в щоку. — Не соромся, Машо! — додав голосніше. — Це мій дядько Ед. Дядько Еде, це Марійка, моя кохана наречена!

— Так приємно познайомитись! — він бере її руку і цілує. Бачу, як його оксамитово-чорні очі сканують Марію. — Я такий радий, що нарешті у Адріана зявились серйозні стсоунки. А у вас же серйозно, якщо ви вирішили жити разом? Проте речей бачу зовсім мало… Певно раніше перевезли частинами? 

Я закочую очі. Він переграє. Але я не маю цього показувати.

— Ні, просто ти приїхав невчасно, — відповідаю я. 

— Все гаразд, — втручається Маша. — У мене взагалі небагато речей. Хіба Адріан не розповідав, що я вчилась в закладі казарменого типу і там була своя уніформа всі п'ять років навчання? 

— Я не встиг. Коли? Він завжди приїжджає без попереджень. Вчора було пізно для розмов… 

Тим часом я прокручую в голові те, що вона сказала. Який нафіг казарменний тип закладу?