Розділ 71

Вчорашній вечір закінчився максимально добре. А якщо ще й врахувати те що трапилося в нашій з Артуром спальні, то взагалі ідеально.

Я все ж таки не поїхала додому, все ж залишилася провести ніч в готелі, але що цікаво це була ініціатива саме нареченого, щоб я залишилася деінде, а не вдома. Я, чесно кажучи, була готова повернутися після вибачень коханого, після справді щирих вибачень, але він сам запропонував до кінця усвідомити, що трапилося. В першу чергу саме йому дати час проаналізувати свої дії й зробити з них вірні висновки, щоб це не дай Боже ніколи не повторилося.

"Я аж надто ціную тебе, щоб попросту спустити цю ситуацію на гальмах. Це не нормально, це взагалі не нормально. Це максимально дико і я навіть уявити не можу, наскільки ти перелякалася в той жахливий момент. Вибач мені ще раз, маленька, та дай все обдумати. Я шалено тебе кохаю і нізащо не хочу тебе втратити. Ти все що в мене є й без тебе мені життя не буде. Воно стане не цікавим. Сірим. Втратить свій сенс. Тож дай мені трішки часу перелаштуватися й в нас знову все буде добре. Як раніше. А то й краще. Куди краще. Безмежно кохаю!"

Після цього повідомлення моє серце остаточно відпустило цю неприємну подію й знову запалало до Артура шаленими емоціями. Коханням. Таким собі магнітом. І чималу роль в цьому відіграв вчинок нареченого. Широкий жест. Він придбав моїй мамі та дяді Саші квитки на відпочинок. На крутий курорт, на який рідній та її новій половинці довелося б збирати кошти протягом пари років. При цьому добряче економлячи, відмовляючи собі в багатьох речах.

"Пам'ятаю, що ти розповідала мені про мрію відправити свою маму й Олександра на екзотичні острови. Тут їм має сподобатися. А невдовзі ми й з тобою кудись відправимося. Я походжу до психолога, навчуся контролювати ці емоції й ми відразу ж кудись чкурнемо. Обіцяю."

Напевно, не варто казати, що в ту мить можна було перерахувати всі зубки в моєму роті? Настільки я широко посміхалася. А коли подзвонила мамі й розповіла цю чудову новину, то взагалі вилиці почали боліти, адже реакція рідної була настільки бурхлива, що я навіть допустити не могла, що так може бути. Навіть дядя Саша, дуже спокійний та не надто емоційний чоловік, навіть в нього голос просів, коли він забрав у мами трубочку та подякував за такий сюрприз. Вони обидва були на сьомому небі від щастя.

- Привіт, - здоровкаюся з Маратом, котрий приїхав до готелю, щоб відвезти мене в університет.

- Що ти? Як себе почуваєш? Вже краще? - Брат нареченого швидко пробігається по моєму обличчю поглядом, закидує валізу в багажник і кивком голови запрошує присісти на пасажирське сидіння автомобіля. Автомобіля, на якому раніше їздили наші з Артуром водії, а зараз саме Марат примчав на ній. Коханий ще зранку написав і вибачився, що сам не може за мною заїхати, оскільки виявилося, що перший сеанс психолог призначив вже на сьогоднішній ранок, а через те, що Артур надалі має робочий день, то переносити було нікуди. "Я ж не хочу затягувати з цим питання" - підсумував любий, ще раз перепросив за незручності й повідомив, що за мною приїде його брат. Що той відвезе мене на навчання.

- Так, в рази краще, - падаю на сидіння й відразу поглядаю на Марата. При першому огляді я не помітила якихось синців на його обличчі, тепер куди уважніше оглядаю й теж не бачу нічого екстраординарного. Невже все було спокійно? Закінчилося без рукоприкладства? - А ви як? Ви говорили?

- Еге, говорили, - чоловік виїжджає зі стоянки й при цьому згідно киває, - напевно, вперше за чорт знає скільки років ми з Артуром змогли адекватно поспілкуватися. Як нормальні брати, а не як кіт з собакою.

- І... чим все закінчилося? - Наречений живий, його брат теж, навіть візуально не зачеплений, тож все ок, але це дивне питання все ж вилітає з мого ротика. От не вірю я в те, що все так швидко й полюбовно закінчилося. Не тоді, коли вони одне з одним взагалі не ладнали, а тут гоп і все класно. Такого не буває. Хіба тільки в казках.

- Я розпочинаю нове життя, тож завезу твою валізу додому й відразу ж валю з країни.

- Тобто? - Добре, що я не знаходжуся за кермом, бо якби так само різко повертала машиною, як і головою, то сто відсотково кудись би врізалася. А ще не дай Боже когось збила. Або й взагалі вбила...

- Брат був дуже мені вдячний, що я вчасно вчора виник у вашій кімнаті та все зупинив. Після виливав мені свою душу й не міг зрозуміти, як все до такого дійшло. А ще через якусь годину вибачився переді мною та сказав, що кожен робить помилки. Просто хтось робить з них висновки, а хтось ні. Одним словом ми пообіцяли одне одному не робити дурощів. Я зникаю з вашого життя, будуючи своє, без казино та іншої дурні, яка дурманить голову і тіло, а ви щасливо живите, народжуєте діточок, як на небі зірочок та кайфуєте від того, що ви є одне в одного. Всі максимально задоволені, всі залишаються при своєму.

- І ти навіть не залишишся на наше з Артуром весілля? - Вчора я проігнорувала питання Марата, коли він питав стосовно того, чи він буде запрошений на нашу урочистість. Сьогодні ж я на сто відсотків впевнена в тому, що це варто зробити. Він допоміг не тільки мені, а і своєму брату. Виявився поруч в дуже тяжкий момент наших з коханим відносин. Скоріш за все, в найтяжчий момент. Апофеоз. І цієї людини не буде на нашому святі?

- Ні, не буду, - при цьому чоловік повертається в мій бік, дивиться прямо у вічі й по його очах я прекрасно бачу, що сперечатися немає сенсу, він нізащо не змінить своєї думки, - давай не будемо все ламати...

Я так і просиділа всю дорогу до університету, застивши як бовван, розтлумачуючи ці слова й намагаючись усвідомити їх сенс... "Давай не будемо все ламати"...