Пролог

- Коханий, - стукаю у дверцята кімнати, де знаходиться мій наречений Артур, - можна заходити?

- Ти зробила все так, як я тобі наказав?

- Ну, майже, - Артур подзвонив та запропонував трішки пограти, тож наказав одягнути короткий пеньюар, який був настільки короткий, що не те що не давав волю фантазії, він практично забирав всі шанси у тієї фантазії, адже різкий рух вправо чи вліво й вся спідня білизна буде як на вітрині. - Можливо, давай без цієї пов'язки?

Другою умовою нареченого було те, що я одягну на очі пов'язку, яку він залишив у вітальні. Хлопець пояснив це тим, що тактильні відчуття в рази гостріше тоді, коли візуально нічого не буде видно. Я ловила логіку в словах Артура, але переймалася. У мене ще не було такого досвіду, тож було злегка бентежно.

- Емілі, кохана, ти мені не довіряєш?

- Та ні, ні, довіряю. Звичайно, довіряю, - в голосі нареченого відчувається розчарування, а я його люблю, хочу мати з ним світле майбутнє, тож не хочу розчаровувати. Та і, напевно, я перебільшую. Це звичайний страх перед невідомістю, тож тут нічого такого екстраординарного немає. Варто зробити крок, потім ще один, а після вже не буде так страшно. - Гаразд, я одягаю.

Натягую на очі цю чорну пов'язку, перевіряю таким чином, щоб реально нічого не бачити, оскільки мені не хочеться брехати коханому, навіть якщо він і не дізнається про цю брехню, і натискаю ручку дверцят.

- Моя слухняна дівчинка, - тихесенько хрипить Артур, чим дає мені додатковий курс, куди варто прямувати, хоча я й сама прекрасно знаю, де знаходиться наше ліжко, - йди сюди, кохана.

Приблизно сім кроків - така відстань від дверцят до ліжка, тож ступаю один крок, другий, третій... Не встигаю дорахувати до семи, як руки Артура охоплюють мене за талію та притягують до себе. Відразу ж відмічаю, наскільки стає спекотно в цю мить. Таке враження, ніби зламався кондиціонер, і замість комфортних двадцяти градусів тепла, там як мінімум світиться цифра п'ятдесят. Адже я плавлюся в руках коханого, як той глазурований сирок, котрий поклали на стільницю, а сонце вийшло з-за хмар та почало робити свою роботу - топити малюка й перетворювати його в сиркову масу. Так само і я себе наразі відчуваю. Невже тіло настільки реагує на ці дотики, які я не можу контролювати поглядом? Невже Артур настільки мав рацію, що я й справді втраплю в шок від цих тактильних ніжностей?

- А це приємно, - розпливаюся в усмішці та констатую факт, в той час, як коханий дарма часу не втрачає, а розпочинає таку бурхливу діяльність, що я ледве втримуюся на ногах.

- Це тільки початок, - хрипить на вухо Артур, при цьому зачіпає язиком мочку, і від цього дотику у мене починається справжня пожежа нижче живота...

А хлопець тільки таке враження вривається в гру, адже поки його рука ковзає моїм стегном, підіймається все вище, вище... Язик теж не б'є байдики, а ковзає спочатку по вуху, після переходить до шиї, губи Артура покривають поцілунками всю ділянку моєї шиї... Це якась подвійна гра, подвійні тортури, тому що я не знаю на чому зосереджуватися - на руці, яка ось-ось добереться до спідньої білизни, а після... Чи зосередити увагу на язиці та вустах коханого, які повергають в ступор верхню частину мого тіла...

- Це тільки початок, Емілі...

Артур знову хрипить ці слова мені на вухо, знову зачіпає своїм язиком розпалену мочку, а після вривається в мій рот та влаштовує там справжнісінький ураган, в якому немає ні в кого шансів вижити. Язик нареченого все зносить на своєму шляху, всі перешкоди у вигляді моїх вуст, мого язика... Вривається в мій рот та нахабно бере своє. А я... Я вже все, я розтеклася, тому інстинктивно відмічаю, де мають знаходитися ноги Артура, щоб присісти, щоб не впасти, бо вже немає снаги триматися й опиратися задоволенню, котре окутало все моє тіло...

- Це тільки початок, Емілі...

- Так, так, це тільки початок, - погоджуюся з коханим, на всі сто відсотків згідна з ним, адже відчуваю під своєю п'ятою точкою, що там справді тільки початок, молодший Артур прокинувся й не збирається йти спочивати. Починаю ковзати сідницями по колінах хлопця, дратувати його, таким чином показувати, що я теж вмію грати в такі ігри.

- Це тільки початок, Емілі..., - знову ці слова й навіть через пов'язку я відчуваю, як посміхається Артур, йому дуже подобається це все, та і чого гріха таїти - мені також, - ось тільки для мого брата це кінець...

Тут же перестаю ковзати по колінах хлопця. Тут же завмираю. Водночас і серце перестає битися. Цей голос, ця фраза, цей тон... Це все...

Що...? Це що ж виходить... Я... та з братом Артура...? З... Маратом...?

Я не хочу знімати цю пов'язку. Ні, точно ні... Адже якщо я її зніму, якщо побачу перед собою не нареченого, а...а... його брата... Краще на місці згоріти, ніж переконатися в тому, що це правда... Що я, тут, з ним... Кошмар...