1 (1). Руслан

В моєму ліжку лежала незнайома дівчина.

Гарна. Це плюс.

Я поняття не мав, як вона сюди потрапила. І це мінус.

Дідько, це серйозний мінус, якщо врахувати, що я тільки-но прийшов з роботи! А зранку, коли виходив з дому, тут нікого геть і близько не було. Ключі я нікому не давав. І, зрештою, двері не зламані, ба більше, тут було закрито.

Отже, жодного способу у незнайомки пробратись до моєї квартири не було. Попри це, зараз вона спала, обійнявши однією рукою мою подушку і притиснувшись до неї щокою. Я бачив гостре дівоче плече. Темне довге волосся падало на шию та на спину. Юне обличчя, доки дівчина спала, здавалось просто ангельським. Мені стало цікаво, якого ж кольору у неї очі і як вона усміхається…

Дуже романтичне бажання, Руслане. Молодець. Але краще задайся питанням, хто це така і що вона робить в твоїй квартирі. Чому лежить у тебе під ковдрою і… вона хоча б вдягнена взагалі?

Можна було викликати поліцію. Але дівчина виглядала абсолютно безневинно, і я відкинув цю думку геть. Зрештою, що, дорослий чоловік не впорається з дівчам? Скільки їй, років двадцять?..

Я простягнув руку і торкнувся її плеча. Спочатку думав просто струснути, та пальці мимоволі ковзнули по ніжній світлій дівочій шкірі. Цього виявилось достатньо, аби вона нарешті здригнулась і прокинулась і підвела на мене погляд. Скрикнула ледь чутно, різко сіла, притискаючи ковдру до грудей, і спробувала відсунутись до стіни.

– Ти хто? – видихнула вона вражено.

Очі у незнайомки виявились ясно-карими. Обличчя лишалось таким самим невинно-симпатичним навіть після пробудження, тільки тепер його трохи викривив страх.

– Це ти хто? – не поспішаючи пом’якшувати тон, спитав я. – І що ти робиш в моїй квартирі?!

– Як це – в твоїй квартирі? – охнула вона. – Вона не може бути твоя.

Дівчина відсунулась ще далі, вперлась лопатками в холодну стіну і скрикнула, відскакуючи від неї.

– Дуже навіть може, – заявив я, випроставшись та схрестивши руки на грудях. – Між іншим, ти лежиш в моєму ліжку… І якого дідька в ньому змінена постільна білизна?! – я тільки зараз помітив, що зранку, коли застеляв постіль, то тут був зовсім інший комплект. – Отже, повернемось до попереднього питання. Хто ти така і як ти опинилась в моїй квартирі?

Вона шморгнула носом.

– Через двері.

– Було б дуже дивно, якби ти залетіла через вікно на сьомому поверсі, – знизав плечима я. – Як саме через двері? Мені потрібні деталі. Інакше, – в голосі задзвеніли погрозливі нотки, – я викликаю поліцію. Бо я ніяких гостей тут не чекаю.

Дівчина вмить почервоніла, чи то від ніяковості, чи то від обурення, цього я не знав.

– Не треба поліцію! – охнула вона. – Мене привів Костя! Сказав, що це його квартира. Він мій наречений! – незнайомка перехопила мій важкий погляд. – Я правду кажу! Він… В нього був ключ… Ми тільки-но приїхали, обіднім потягом з Вінниці, дуже втомились, – вона шморгнула носом, – він запропонував мені лягти, я… Я попросила дати комплект змінної білизни, не спати ж на брудному. А де… Де Костя подівся?

Взагалі-то я – людина культурна, але зараз дуже хотілось брудно вилаятись.

– Поняття не маю, – сплеснув руками я. – Та я, дідько, навіть не знаю, що цей полудурок сюди приходив!

Дівчина затулила рота долонею, намагаючись стримати крик.

– Не трясись, – мені стало совісно, що я так грубо з нею розмовляю. – Чуєш? Костянтин скоріш за все злиняв, нічого дивного…

– О Господи. Він зламав двері? – видихнула дівчина.

– Ні. В нього були ключі, – довелось визнати мені. – Нічого, зміню замки – і більше не буде. Костя – це мій брат. Рідний. Молодший. Квартира – моя, – я подивився на те, як різко зблідла моя прекрасна незнайомка, і зрозумів, що доведеться заспокоїтись. Дівчина не винна в тому, що мій безмозкий брат знову щось накоїв. – Мене Руслан звати.

– Лада, – представилась вона і простягнула худеньку долоньку для рукостискання. Я торкнувся дівочих пальців і помітив, що вона аж тремтить.

В квартирі було тепло, на вулиці взагалі спека. Така реакція здалась мені дещо дивною. Дівчина ж забрала руку, сховала її під ковдру, і я помітив, що її трусить.

– Хей, – я сів на краєчок ліжка. – Ти чого?

– Н-нічого, – трошки затинаючись, прошепотіла дівчина. – П-просто мені трохи н-недобре. Зараз мине, – вона важко хапнула повітря. – Я… Реакція на стрес.

Дідько.

– Так, – я потягнувся до неї і накрив її плече долонею. Відсуватись вона не поспішала, отже, не факт, що боялась саме мене. – Не тремти. Зараз я подзвоню цьому паразитові. Може він просто не хотів мене відволікати від роботи, а поки що вийшов… За продуктами. М?

– Можливо, – трохи потеплілим голосом озвалась дівчина. – А якщо ні?

– Ну, якось розберемось, – я стиснув її плече. – Я зараз вийду на кухню, а ти поки вдягайся і теж приходь. Розберемось.

…Якщо мій братик не візьме слухавку і не погодиться приїхати за своєю нареченою, я поняття не маю, що мені робити з цією дівчиною.