Розділ 17

Розділ 17

Очі короля Дагара пробіглися по фігурі дівчини, що стояла перед ним, він затримав погляд на її обрубаних пасмах, потім зауважив її брудні магічні плями, які спотворювали обличчя, і нарешті зустрівся очима з її зухвалим поглядом. У залі запанувала гнітюча тиша. Навіть радник Фаррам припинив усміхатися, відчувши, що навколо брата закипає справжній і відвертий гнів.

— Що це за сміття? — голос короля був тихим, але всі присутні зрозуміли, що король небезпечно розгніваний. — Хранителю Рронді, ти бачиш це? Це і є та надія, про яку ти торочив? Це опудало — майбутнє нашої раси?

Він різко підвівся, і залізні пластини його обладунків брязнули в тиші залу. Дагар зробив крок до Лії, нависаючи над нею своєю масивною фігурою, і на дівчину повіяло запахом крові й диму.

— Чому ти не схилила голову, людська жінко? — процідив він крізь зуби. — Ти настільки потворна, що втратила залишки розуму? Тобі не соромно стояти перед своїм господарем у такому вигляді?

Лія ж не відвела очей. Хоча її серце аж вилітало з грудей від хвилювання, вона також відчула, що всередині неї піднімається хвиля гарячої люті, що була сильнішою за страх.

— Господарем?! — вона голосно пирхнула, і цей звук пролунав як ляпас королю. — Вибачте, Ваша Величносте, але я не бачу тут господаря. Я бачу втомленого і брудного чоловіка, який намагається зірвати свою злість на бідних жінках-бранках, бо, мабуть, не зміг виграти достатньо битв на своїй війні. А щодо мого вигляду.., — вона кинула швидкий та сповнений презирства погляд у бік Фаррама, — то дякуйте вашій родині. У вас тут дуже своєрідні методи гостинності!

По залу прокотився приглушений зойк та шепотіння придворних. Дворецька Корнеліда аж ощерилася від здивування й обурення, а от Хранитель Рронді затамував подих, неначе чогось очікував.

Король Дагар на мить завмер, наче не повірив власним вухам, в потім він різко викинув руку вперед, схопивши Лію за горло, не сильно, щоб не зламати її тендітну шию, але достатньо, щоб вона відчула тиск його долоні та злякалася, і притягнув до себе. 

— Твій язик довший за твій розум, дівчино, — прошипів він їй у саме обличчя. — Я можу вирвати його прямо зараз, і ніхто не посміє мене зупинити. Ти — ніщо! Пилюка під моїми ногами. Ти повинна була благати про милість за те, що я взагалі дозволив тобі дихати повітрям мого замку!

— Тоді виривайте! — прошипіла Лія, вчепившись долонями в його руку, котра поступово стискалася все сильніше. — Бо це єдине, що ви можете зробити — вбивати тих, хто не може дати відсіч. Дуже по-королівськи! Ви кажете, що я потворна? Подивіться в дзеркало, королю Дагаре. Там ви побачите справжню потворність, одягнену нині в брудні обладунки.

Очі короля Дагара спалахнули червоним вогнем, і це була ознака того, що його вампірська сутність бере гору над здоровим глуздом. Ця дівчина просто до сказу його доводила!

— Магу! — гаркнув він, не відпускаючи горла дівчини. — Швидше піднось той свій дурний амулет! Я хочу довести своєму Хранителю, що навіть магія гидує доторкатися до такої гидоти. Ми перевіримо її, і я особисто зараз же викину її в підземелля до диких псів!

Придворний маг, тремтячи від переляку, підбіг до них. Він обережно підніс Амулет Крові до Лії, в король вампірів Дагар продовжував тримати її за горло, змушуючи дивитися собі в очі і чекаючи на момент свого тріумфу і її повного краху.

Сірий камінь у центрі ока теліпався біля очей короля і дівчини, не змінюючи свого кольору. В очах короля Дагара уже почали з'являтися переможні й небезпечні вогники, і дівчина відчула, що стискання його руки на її шиї починає поступово ще посилюватися…

Але потім...

Зал спочатку сповнився низьким та чітко відчутним гудінням, а потім сірий камінь в амулеті не просто засвітився, а він зненацька просто-таки вибухнув сліпучим і червоним сяйвом. І червоне магічне світло зненацька охопило пальці короля Дагара, якими він стискав шию дівчини. Здавалося, рука короля починає просто горіти, і він, певно, відчув щось схоже на вогонь і печію. Всі придворні з жахом побачили, що рукавиця на його руці починає тліти, і це вже було справді серйозно, тому що з рукава і рукавиці почав іти легкий дим, а залізо на обладунку на руці стало кришитися й осипатися від впливу того червоного дивного магічного вогню.

Все це сталося за лічені секунди, і Дагар від несподіванки, а швидше всього від гострого болю, відсмикнув руку, відштовхнувши дівчину від себе.

Лія впала на підлогу, на коліна, жадібно хапаючи повітря, бо король і справді її трохи придушив, лишивши на шиї червоні сліди від пальців. А король Дагар рвучко другою рукою скинув із себе тліючу рукавицю і кинув на підлогу, а сам здивовано й розлючено втупився у свою долоню, яка вся була в опіках. 

У тронному залі запанувала тиша. У цій тиші і під враженими поглядами присутніх камінь Амулету Крові, який і досі тримав ошелешений королівський маг, посяявши ще трохи дуже яскраво, потихеньку почав затухати, але не став сірим, як раніше, а й далі продовжував світитися червоним, але вже спокійним світлом…