4. Сни і таємниче зникнення

Чи дуже страшно ночувати у темному лісі? Дуже і цей страх не зникав і не слабнув, а лише множився. Це були найважчі чотири дні у її житті. Без комфорту, без даху над головою, але з тривкою надією, що врешті-решт все налагодиться й одного разу вона прокинеться і не відчуватиме за собою ніякої вини. А ще не почуватиметься лялькою.

 Чому ж так холодно? Загорнувшись у ковдру, підійшла до Антона й безсило притиснулась до нього. Коханий усе ще вивчав свою карту. Лялька ж заплющила очі та дозволила змученому тілу відімкнутись, поринути в цілющу дрімоту, яка проганяє, чи хоча б притуплює втому.

Наснився Корній. Був теплий сонячний день і вони з ним радісно йшли по цьому самому лісу, тримаючись за руки. Удвох. Потім Корній зупинився, прискіпливо розглядаючи її змарніле і навіть трішки схудле личко.

- Провізія скоро скінчиться. Погода була чудовою, але так далі не може тривати. Я хочу тобі сказати…

- Що?

- Ми заблукали, але ще не пізно повернутися. Можливо, ми навіть встигнемо на наше з тобою весілля.

Спійманий, загнаний смуток таки просочився на волю. Вона стояла перед ним у білій мереживній сукні й це єдина реальність. Все інше – вигадка. Хатини, що загубилася посеред лісу не існує, а її втеча була аж ніяк не панацея. Це швидше, помилка. Сталась жахлива помилка.

 Навіщо шукати те, чого не існує, якщо можна просто повернутись додому і вручити себе Корнію? Розчинись у його всесильній любові, яка повільно перетече і в її свідомість, заполонить і її вени.

Замилувалась тим, як його довгі пальці малювали кола на її долоні й раптом… прокинулась. Її притискав до себе Антон. Щось вологе торкнулося лоба.

- Дощ починається, – констатував чоловік. – Збираймося.

Вони досить швидко склали до купи пожитки й упакували їх, а потім попрямували вперед. Хоча Лялька весь час озиралась назад. У неї нестерпно боліла голова, підкошувались ноги, її буквально нудило від цього похмурого лісу, від запаху прілого листя, дощу, вологи. Безвиході. Необхідності плентатися в нікуди. Неможливості побачити хоч якийсь просвіток, але при цьому терпляче обходити перешкоди. Обережно ступати, щоб не втрапити в яму або мурашник, щоб, бува, не зачепитись об повалене дерево чи трухлявий пеньок. Пригинатися, бо гілки шкрябали  шкіру, хапали за каптур, гальмували, немов зупиняли. Нашіптували: «Цей ліс проковтнула темрява, а, отже, неодмінно проковтне і тебе».

Врешті-решт перед ними постав глибокий яр, зловісне урвисько геть перекрило прохід. Щоб продовжити шлях, потрібно було спуститись униз і потім піднятись, чи то пак видряпатись наверх. Небезпечний і травматичний задум навіть удень, не те, що вночі. Але Антонові очі загорілись вогнем.

- Мені ця місцина видається знайомою.

- Як вона може видаватись тобі знайомою, якщо ти ніколи тут не бував?

- Мені дядько розповідав. Уяви, як завтра почуватимемось по-дурному, якщо виявиться, що ми були всього за пару сотень метрів від свого будиночку.

- Це неважливо. Зараз ніч й розпочалася злива.

Дощ, наче по чиємусь велінню, стишився.

- Я маю тут все дослідити.

- Що?!

- А ти постережи речі.

- Коханий, ти мене залишаєш? Тут?

- У жодному разі, – він лагідно провів рукою по її обличчю, торкнувсь сухих потрісканих вуст. – Дай мені десять-п'ятнадцять хвилин. Я швидко повернусь.

Ця їхня подорож все дужче й дужче нагадувала кошмарний сон.

- Ти тремтиш. Я розпалю багаття. Але я більш ніж впевнений, що будинок десь тут, буквально за поворотом. Я спробую обійти цей яр. Обіцяю, якщо нічого не побачу, то відразу ж повернусь. Люблю тебе.

- Люблю, – і собі обізвалась Лялька, а потім неохоче його відпустила.

Усе раптом щезло. Його голос, дихання, кроки. Все завмерло. Наче перед грозою. Це очікування, ця тиша дебело діяли на нерви. Вітер дмухнув в обличчя. Дивно, адже вітру зовсім не було раніше. До шиї приліпилось пасмо брудного волосся, з напіввідкритого рота виривалось не надто свіже повітря. І було так тихо… Наче усе це декорації. Безмовні, нерухомі. Статичні. І лише вона жива. Оберталася, роззиралася, потирала руки, напружувала зір і слух. Тамувала паніку. Нічого не вловлювала і все ж не могла розслабитись, поступово перетворюючись на каменюку. Ще один елемент декорації. Так безпечніше? Ні, навряд. Чому ж Антон не вертався? Вона нізащо б не насмілилась його погукати, загнавши лезо у цю безмовність, розкришивши її.

І от п'ятнадцять хвилин спливли, а за відчуттями минула ціла година і дощ знову жалив, і абсолютно нічого не мінялося у цьому царстві тіней. Лялька ховалася під найближчим деревом, перетягнула туди й речі.

Усе згадувала і згадувала їхні розмови. Справжні та навіть вигадані:

« - Коханий, ти мене залишаєш? Тут?

- У жодному разі.

- Повір мені, сонце, потрібно бути дуже й дуже пустоголовим, щоб примудритися заблукати.

- Але ще не пізно повернутися. Можливо, ми навіть встигнемо на наше…»

Хтось наче доторкнувся до її плеча. Лялька стрепенулась.