Глава 14

Повільно йду слідом за чоловіком. Нервова напруга витягує усі сили. Зараз буде при сестрі лаяти мене? Докоряти? Казати, що повинна була прибрати? 

Дівчина у вітальні. Сидить на дивані й щось дивиться у смартфоні. Влад кличе її на ім'я:

— Мілано! 

Одразу ж пригадую, як чула їх розмову. Виявляється, тоді Влад говорив з сестрою, а не з кимось по роботі чи знайомим. 

Вона відривається від телефону й дивиться на нас. В синіх очах роздратування, брови запитально вигинає:

— Що? — різко запитує.

— Не що, Мілано. Твоя поведінка штовхає мене на погані думки. Погані для тебе, — уточнює. — Знайомся, — бере мене за руку, — це моя наречена — Юліана Дика. 

Тон Влада кричить, що одне криве слово, і станеться вибух. Я мовчу, зосереджую увагу на його дотику, на приємних відчуттях, коли пальці тонуть у чоловічій силі рук.

— Це я вже зрозуміла, — кривиться. — І навіщо тобі наречена? 

Святий зітхає. Втомлено якось виходить. А може мені здається?

— Життя не вчить підбирати слова? — твердо запитує, чутно нотки люті. 

Мілана не боїться брата. Нахабна поведінка, повне усвідомлення того, що її не образять, щоб не сказала. Бачу це одразу, адже варто було б батьку почати розмову таким тоном, я б вже втиснулася у спинку дивана й відповідала згодою на усі його бажання. 

— Дуже не приємно познайомитися, — фиркає й дивиться на мене. — Де Тимур? Не можу додзвонитися. — змінює тему переводячи погляд на брата. Впертий й розгніваний.

Я потихеньку витягую руку з Владової й намагаюся піти до себе. Знайомство з Міланою перекреслює усю радість від минулої ночі, тож не хочеться, щоб настрій повністю зник. Бажання намалювати щось, каже — йди зараз. Нехай  розбираються самі, попри те, що неймовірно цікаво дізнатися чи не про Тимура Доброго говорить дівчина. 

Тож повільно крокую до дверей кімнати краєм вуха слухаючи  їх подальшу розмову:

— Зайнятий. 

— Мої брати можуть, коли їх молодшій сестричці потрібні, хоча б не ігнорувати дзвінки? Якби й ти відповів, то я б не приїхала! А це означає, що не познайомилася б з твоєю повією, чи хто вона там! І не потрібно так дивитися! 

Не знаю як вдається втримати шокований голосний видих. Не знаю, що дивує більше, тон чи… Не знаю чи буде їй щось через це. Та варто замкнути двері спальні, одразу ж дозволяю собі нервово розсміятися. Бо шок через новину не втримати. Брати… Брати? Вони брати й сестра? Але ж… Але ж Тимур має прізвище Добрий? Нічого не розумію. Що відбувається? 

Сідаю за мольберт. Ставлю перед собою одне з чистих полотен й не можу втримати сміх, дещо істеричний, явно нездоровий. Пальцями стискаю олівець. Намагаюся торкнутися полотна грифом, але нічого не виходить. В думках лише одне: брати, брати, брати. Брати! 

Частинка пазла встає на місце й тепер можна поглянути на картину та побачити більше, аніж до цього. Є двоє братів та сестра. Один з них знайомиться зі мною на виставці картин, інший же пропонує батькові стати його нареченою. У висновку карти плутаються, і я стаю нареченою першого, умовно звісно ж. Але замішані двоє, очевидно ж. Влад і Тимур — двоє гравців на одній арені та одному боці. Мілана… Вона з ними? Певно, ні. Не знає про їх задум, яким би він не був і які б цілі не переслідували. Вона пішак, або ж взагалі зайва нитка у цій історії. Додаємо мене — ляльку у чоловічих руках, — бажання свободи й нормального життя для брата та мами… Що ж отримую? 

Гра. Гра між батьком, Тимуром та Владом. Гра, де Святий той таємничий гравець, який діє за спиною брата й керує усім. Інших варіантів не бачу. 

Але залишаються питання. Багато. Навіщо все це? Яка мета? Чому для її реалізації потрібна я? Хіба ж батьку не байдуже на мою долю? Як вони двоє збираються використати мене?

Принаймні, тепер зрозуміло, чому Влад казав, що не може нічого обіцяти. Він був чесним. Відверто повідомив, що не має значення чи буде між нами хоч щось, адже для нього це лише гра. Павутиння, котре потрібно сплести й отримати потрібний узор. Моє “І все ж…” лише приємний бонус, так виходить? Чи…, чи ні? 

Ніхто не змушував Влада дарувати мені змогу жити. Ніхто не наказував допомагати з академією, розкриттям таланту. Не змушував допомагати вчитися малювати. Бороти страхи. Обіймати під час грози… Все це він сам. 

Двері у спальню різко відмикаються. Здригаюся, коли чую характерний звук. Обертаюся. Влад на порозі, сині очі пронизливо дивляться на мене, вираз обличчя холодний та байдужий. Позаду майорить ображена Мілана.

— Збирайся. 

Здивовано вигинаю брови. Хочу запитати, навіщо? Та поза чоловіка кричить, що краще змовчати. Киваю й встаю зі стільчика. Святий миттєво замикає двері залишаючи саму.