Глава 13.1

Саме тому мовчу. Вперто. Стискаючи щелепи. 

Влад продовжує. У кожному дотику проковзує шалена, невідана до цієї миті, ніжність. Ще ніколи не отримувала стільки любові лише для себе однієї. 

Кожний лагідний дотик, кожний поцілунок, тертя шкіри, будять у душі нові емоції. Щемливі, до сліз у кутиках очей, до радості й відчуття щастя. Вперше… І знову все з ним вперше…

Темрява ховає наші емоції. Накриває приємною ковдрою шепочучи на вухо, що десь за нею ховаються дикі тварини, ті, що є частиною Влада. Вони оберігають. Для мене безпечні. Для мене хороші. Святі. 

Все стається швидко. Майже не відчуваю болю. Влад пестощами згладжує усі болісні відчуття й стирає негатив. Не одразу, та мить за миттю й стає приємно. В грудях збурюються емоції, фонтаном лави течуть у венах, кричачи, що так хотілося б завжди… 

Запахи літньої ночі, темряви, фарб торкаються мене разом з Владом. Несуть на вершину невідомої гори, якої, ймовірно й у світі не існує. Але для мене все інакше. Для мене — вона є. Як і той, окремий шматочок світосприйняття через призму синіх очей Святого. Там подобається. Там добре. Там сила Влада наповнює і мене, змушуючи вірити, що можу усе, що вдасться побороти батька й вирватися з-під гніту та врятувати маму й брата. Тож вирішую залишитися у цьому місці. Байдуже, що нереальне. Байдуже, що вигадала його я. Воно існує, поки вірю.

Реальність змішується з фантазіями. Сприйняття стирає межі, які наївно намалювала, окресливши наші стосунки діловими. Все пішло шкереберть. Не за планом. Я стала залежна від чоловіка, що встиг не просто здійснити мрії… Я стала залежна від нього, бо неможливо інакше. Неможливо протистояти. Ні вночі. Ні вдень. 

Але не жалкую. Ні краплі. Бо ті відчуття, що тремтять ніжною квіткою у серці зараз — неоціненні. 

Важке дихання Влада змішується з моїм, тіло спершу напружується, а потім миттєво розслабляється — і він ховає мене під ковдрою. Підставляє плече й обіймає, притискаючи до міцного тіла. Одразу ж вимикаюся. Сон забирає швидше, ніж встигаю подумати про те, що перший раз був прекрасним…

До власного подиву прокидаюся лише вранці. Сонце намагається пробитися крізь штори білого кольору зі щільної тканини, але вдається погано. Розплющивши очі розумію, що Влада немає. Проводжу долонею по його частині ліжка — холодне. Отже, пішов давно. Не встигаю й усвідомити все, що сталося вчора, як чую гучний, жіночий виск з кухні й дзвін розбитого посуду. 

Повільно сідаю. Очима знаходжу на краю ліжка піжаму й халат. Ще поки не можу зрозуміти, що ж відбувається. Одягаюся та виходжу зі спальні. Мчу на кухню і бачу там дівчину. Гарну до божевілля, з пронизливими синіми очима, пшеничним волоссям та витонченою фігурою. Вона у короткій сукні, з яскравим макіяжем та зухвалим поглядом. Принаймні зустрічає мене на порозі приміщення саме зухвало. Вигинає темні брови й різко запитує:

— Ти хто?