Глава 13

Тремчу. Хвала Святого проникає ледве не у кожний атом тіла. Фізичним жаром розливається внизу живота. Трішечки соваюся назад, щоб бути ближче. Пальці Святого стискають плечі. Запах віскі пробігається щокою. 

— Дійсно подобається? — недовірливо перепитую. 

Здається, що бреше. Або не хоче образити. Якась частина внутрішнього “я”, того самого, що ожило почувши про свободу, хоче більшого. Жадає знати, що він говорить відверто й щиро. 

— Я сказав, що краще за ідеал, дівчинко, — пошепки вимовляє. — Не подобається.

 Все у мені обривається, немов те “я” зараз стрімко летить вниз. Не у прірву, бо я давно бовтаюся десь на її дні, а значно нижче й глибше. 

— Тобто, не подобається? — паніка проковзує у голосі. Я зіпсувала усе. Зіпсувала його картину.

Влад торкається підборіддя. Повертає голову до себе й змушує поглянути в очі.

— Я вражений, що ти змогла переробити її так. Талант, Юліано. У тебе талант. — спокійно каже й дивиться у душу. 

Дихання збивається. Кладу свої пальці на його руку й обхоплюю чоловіче зап'ястя. Годинник торкається шкіри долоні прохолодою. Стискаю. Святий всміхається. Встаю. Бо хочу. Встаю, бо сказала ж йому, що готова спробувати, щось більше, попри відсутність обіцянок чогось більшого, крім порятунку близьких.

Посмішка чоловіка зникає. В погляді проковзує тьмяна насолода. В повітрі пахне свіжістю нічного лісу й шкірою. Новизною. Він не відступає, стоїть рівно, я ж завмираю за кілька міліметрів. Рука Влада ще тримає за підборіддя, а я його за зап'ястя. Через шкіру бігає струм. Розрядами у двісті двадцять б'є нас обох. Не здивувалася б, якби за вікном зараз різко зіпсувалася погода й стало темно, як вночі. 

Темно-сині очі кидають виклик. Мовляв, підеш далі? І я піду. Кожного разу йду, бо не вдається інакше, бо в'язну у ньому по самі вуха. Він відступає, варто мені почати йти на нього. Але не сьогодні. Не цього разу. Зараз Святий не рухається. Великим пальцем гладить підборіддя й торкається нижньої губи. 

Мабуть, я вибухаю. Не можу інакше пояснити відчуття, щоразу нові, інші, не такі, як минулого. Тремчу й жадаючи його тепла, притуляюся. Всім тілом. Кидаючи йому виклик, запитуючи мовчки, чи дозволить? Попри нерозуміння, чому "ні" й повне усвідомлення, чому ж таки те кляте “ні”. 

Влад цілує мене. Повільно й палко. Обіймає за талію та притискає до міцного тіла. Веде по спині вверх й заривається у волосся, звільняючи його від резинки. Потім назад, вниз, до сідниць, схопившись за які притискає до паха. Не припиняючи цілувати. Не припиняючи дражнити язиком й штовхати на божевілля. 

Обіймаю його за шию. Не розумію як, та ось вже він тримає мене руками й несе з майстерні у власну спальню. У місце, де жодного разу не була. 

Назад шляху немає. Я захотіла спробувати, сказала “І все ж…” 

Спальня зустрічає вибухом білих кольорів, як і решта квартири. Втім, чоловік не припиняючи цілувати, закриває вікна шторами й вимикає світло. Залишає нас у повній темряві. Абсолютній. Заради мене?

Кладе мене на ліжко спиною, сам, вже в одних штанах, лягає зверху й вмощується між стегнами. Обіймаю Влада за спину й веду кінчиками пальців по шкірі. Тремчу, знаючи, що чекає далі. Бажаю цього. Мрію. З ним. Тільки з ним. Бо притягнув й не відпускає. 

Чоловік звільняє і мене від одягу. Я вдячна йому за темряву, не знаю як би все це перенесла при яскравому світлі. М'які, довгі пальці пестять всюди, викликають сироти й невимовні відчуття ейфорії. Гарячі губи вкривають усе тіло поцілунками. Починаючи з підборіддя, плавно переходячи на вигин шиї, прокладаючи доріжку до грудей, а звідти й живота.

Тихий, ледве чутний хрип - стогін, наче сигнальна ракета для Святого. Аура небезпеки стає відчутною, певно саме вона смаком легкої гіркоти лягає на губи, а потім торкається серця. Не жаль через власний вибір. А через радість його існування й згубність чоловіка поряд. 

— Юліано, — владний голос звучить немов грім. — Скажеш зупинитися — зупинюся. 

Ні. Ні-ні-ні. Не хочу, щоб зупинявся. Я тільки почала втілювати мрії. Тільки почала обирати хоч з чогось. Тільки отримала змогу зробити вибір. Обрала. Та чи помилка це? Не хочу думати…