Глава 11.2

Збори Катрін не займають багато часу. Буквально кілька хвилин і дівчина зникає з квартири кинувши на мене сумний погляд. Сірі очі перепрошували, а сумна усмішка натякала, що вона намагатиметься загладити провину. 

Варто вхідним дверям замкнутися як Влад жестом запрошує мене у вітальню. Сідаю на диван, вкотре пробую поправити волосся, котре не слухає власницю, й спостерігаю за ним. Приносить пляшку віскі й ставить на стіл. Слідом несе чашку повну гарячого й запашного чаю та ставить переді мною. Аж тоді займає місце поряд, наливає собі, випиває та каже:

— Батько тримав тебе у замкненій клітці, тож я не здивований, що ти настільки не тямиш у виборі друзів та знайомих, Юліано. Тому слухай уважно: кожна людина на планеті земля шукає того, хто їй вигідний. Не має значення близькі ви чи ні. Друзі чи ні. Родичі чи ні… Вигода, — вимовляє по буквах, — найперше, що цікавить таких, як Катрін. Знаєш чому? — холодно починає. 

— Чому? — здавлено шепочу.

Влад доливає собі й поглядом вказує, щоб пила чай. Слухняно беруся за чашку та смакую солодкий напій з присмаком полуниці. 

— Гроші. 

— А близькі?...Не всі ж бажають чогось поганого, чи…вигоди. 

— Винятки з правил існують. Зазвичай ці люди тебе люблять, дійсно люблять, просто так, за будь-яких обставин. Це і є сім'я. Решта — ніщо. Ти для них ніщо, і вони повинні бути нічим. Іноді бувають взаємовигідні відносини.

— Як у вас з Тимуром? — пробую перевести розмову у потрібне річище. 

Святий хмикає. Ліниво відкидається на спинку дивана демонструючи ідеальне тіло й повільно робить ковток напою. 

— Вважаєш, ми разом хочемо притиснути твого батька через взаємовигоду? 

— А що ще думати? Ти сказав “усе з часом”, але пояснень немає. 

— Почався третій тиждень як ти моя наречена, — безапеляційно каже, — час ще не прийшов. 

Подумки хмикаю. Час не прийшов… А чи прийде? Втім, намагаюся бути сміливою. Ледве не кричу собі, що повинна не бути полохливою ланню. Нагадую — Влад не тато. Тому наважуюся запитати знову:

— Ти не відповів ввечері… Де був весь попередній тиждень? Навіть спати не приходив.

Влад повільно пробігається по мені очима. Синій темніє, у повітрі відчувається запах небезпеки, нею зазвичай віє від диких звірів у лісі  та чоловіків з віскі у руках. 

— Хочеш, щоб спав у тебе?

Червонію. Стискаю чашку пальцями сильніше й одразу роблю ковток. Мовчу, бо…я не можу сказати “так”, як і  не можу відповісти “ні”. Байдуже чого хочу. Я сама обмежила наші стосунки. Сама окреслила межі. Тож немає різниці, що цей чоловік розбурхує уяву. 

— Давай, Юліано, дай відповідь, — дражнить. — Я ж не проти. Врешті, — схиляє голову на бік й повільно облизує губи, — ти наважилася поцілувати мене. Ти перетнула поріг, що ділив відносини. Тепер можна сміливо заявити про стосунки. — насмішка звучить у тоні, але мені не смішно. Взагалі. 

Руки тремтять. Ставлю чай на стіл й наважуюся поглянути йому в очі. 

— Але ж не я увірвалася в життя так несподівано, — промовляю. Пишаюся, що можу тримати голос рівним та дещо байдужим. — Не я торкалася себе після ресторану. 

Святий слухає уважно. Очима вивчає, охоплює кожний вдих, сплеск емоцій в погляді, рух… Неначе я цікавий, нетиповий об'єкт, що потребує вивчення, навіть дослідження. 

— Вірно. — низьким голосом відрізає. — Не ти. 

Через цю відповідь заходжу у тупик. Що казати далі? Влад не відчуває себе якось ніяково, бо спокушає… Не вважає це чимось поганим. Навпаки, він продовжує балансувати. Щоб дізнатися наскільки довго можу опиратися? Чи це просто гра, котра ведеться разом з його задумом проти батька? 

— Тоді не вважаю твоє питання доцільним, — якомога чіткіше відрізаю.

Темні брови чоловіка вигинаються, погляд стає зухвалішим, темнішим, а на губах посмішка. Відставляє склянку на столик та спирається ліктями на коліна. 

— І все ж, хочу знати відповідь, — лукавим тоном. 

Звужую погляд. Ловлю себе на думці, що от, ситуація апріорі небезпечна, а мені не страшно. Поряд з ним — ні. Свідомо знаю — варто боятися цього чоловіка. Він приховує занадто багато. Замовчує. Вплив і сила — частини його характеру, тож може дозволити собі усе. Та…цього замало, щоб відчувала себе у справжній небезпеці. Лише дивна довіра попри решту емоцій. Абсолютно нелогічна, помилкова та, швидше за все, та, що призведе до краху… Принаймні заплатити доведеться, так чи інакше. За все. В тому числі за справжню свободу, а не ту, якою обдарував Святий. 

Облизую сухі губи. Нервова напруженість пробігається тілом. Між нами знову іскрить та вибухає повітря. Здається, що заплющу очі й почую як все навколо тріщить. 

— Навіщо? — змушую себе запитати. — Я ж лише фіктивна наречена, сам знаєш. — хриплим голосом.

Синій не може стати ще темнішим та зберегти відтінок, але це не має відношення до очей чоловіка. Вони загоряються чимось незнайомим, диким й нашіптують на вухо різні непристойності. 

— Знаю, — ліниво відрізає. — Це бентежить, чи не так? Наче можна усе, але водночас є це “наче”. 

Чомусь хочеться крикнути, що у нашому договорі про це взагалі не написано. Лише про його обов'язок врятувати маму та брата, коли він виконає те, що хоче стосовно мого тата. Але я мовчу. Червонію ще дужче й мовчу. 

Мене тягне до Влада. Притягує мотузкою, котру він накинув на шию власноруч й тепер удає, що не знає про неї. Тільки не розумію, де між цим всім гра, бажання використати мене й потопити батька, а де правда? Та і як, якщо чоловік — таємниця. Старовинна скриня, котру можна відкрити лише за наявності ключа, що загубився десь у казках. 

— Ти мене плутаєш, — шепочу. — Я одразу сказала, що між нами будуть лише ділові відносини. А ти все переграєш… Тепер же ти покликав поговорити зі мною стосовно вибору друзів, а вийшло так, що розмова стала іншого характеру. 

— Помічу, Юліано, що далі крокуєш ти, не я. Ти поцілувала. Ти запитуєш, де провів ночі, забуваючи про “наче”. — грайливість зникає з голосу. Лише факти. Тільки вони.