Глава 10.1

— Отже, почнімо. Добре, що ще не встигла вам нічого розповісти. Але, спершу, познайомимося з нашим натурником — студентом балетної академії — Мартіном.

Сідаю за мольберт й тільки тоді дозволяю собі знову поглянути на хлопця, на якому з одягу лише джинси. Фізично відчуваю як фарба заливає обличчя. Він смуглявий, думаю змішаної крові. Теплий, карий погляд, зігріває сонцем Африки. Чорне волосся — короткий їжак. У вухах сережки. Тіло міцне й підтягнуте. Мартін сидить на стільчику, позаду нього білий фон, а в ногах старий магнітофон. Вони широко розставлені, а вся поза демонструє впевненість у собі й повне усвідомлення власної краси. 

— На ескіз у вас є три години. Далі, я вирішила скомпонувати, тож одну половину ви розфарбовуєте аквареллю, іншу ж олією. Питання? 

— У мене, — підіймає руку дівчина з кучерявим волоссям, — якщо мені потрібно вийти? 

— Без проблем, юна пані, але пам'ятай, що таким чином витрачаєш час. Тож, вперед, вмикаю відлік часу. 

Дістаю свій олівець й спустошено дивлюся на полотно. Мені до смерті хочеться відчути груди Влада позаду, його пальці на моїй руці, котрі б направляли. Але я сама. 

Стискаю гриф подушечками. Видихаю. Уважно оглядаю Мартіна, пригадуючи слова Святого про загальне: тіло, котре повинне правильно розміщуватися на полотні. Лише потім фактура й тіні. А ще казав, щоб малювала так, як бачу. 

Відраховую подумки до п'яти й торкаюся кінчиком олівця полотна. Рух очима на Мартіна і на полотно. Так повторюється тисячу разів. Промальовую спершу обриси, легко, практично не помітно. Потім додаю ліній, що демонструють статуру: руки, прес, легкість пози й магнітофон у ногах. Найважче це обличчя. Воно у Мартіна особливе, нетипове для нашої країни. Але я стараюся. Вимальовую ніс, вилиці, густі брови, великі очі, намагаючись передати емоції у них. В якусь мить помічаю, що від старання навіть внутрішню сторону щоки прикусила. Змушую себе розслабитися. Наказую тихо, ледве ворушачи губами, що крім мене цього ніхто не зробить. Я хотіла навчатися мистецтву малювання, хотіла отримати шанс. І ось, він у моїх руках, тож зобов'язана намалювати ідеально. 

Завершивши з основою починаю вимальовувати тіні й додавати світло, що падає з вікна на праву сторону Мартіна.  Впоравшись з цим берусь за акварель. Умовно ділю його зображення на дві частини й одну перетворюю на сплеск кольорів. Просто…так мені хочеться. Волосся завдяки акварелі у натурника стає коричневим, але не чорним. Шкіра смаглява, але цей колір ніжний та приємний. Мазки обережні, немов пестять його фігуру. Кросівки й одну частинку джинсів роблю яскраво синіми. Потім берусь за олію. Вона густіша й насиченіша. Тож інша половина волосся чорна, шкіра і її нерівності різкіші, грубіші, колір джинсів синіший, немов небо вночі, як і кросівок. Зате очі…їх роблю теплими, немов молочний шоколад розбавлений з молоком. Губи Мартіна вимальовую пухкіше. А вираз обличчя пом'якшую, з нахабного на ніжний, наче він закоханий…

Три години збігають швидко. Настільки поринаю у роботу, що розумію всю важкість тоді, коли Інеса голосно каже, що час вичерпано. Натурник і вона разом починають ходити повз мольберти й оглядати роботи. Нестерпно повільно, до роздратування млосно. Зупиняються поряд з кожним потенційним учнем академії й зосереджено розглядають картини. Інеса записує щось у блокнот і йде далі, Мартін же затримується, але здебільшого з художниками жіночої статі. Коли черга доходить до мене холодний піт здається вкриває все тіло. Нервово вистукую пальцями по колінах, відчуваючи під ними грубу тканину джинсів. 

— От і ти, — привітно всміхається Інеса й дивиться на малюнок.

Уважно розглядаю її обличчя у цей час. Намагаюся вхопити кожну емоцію, щоб зрозуміти:повний провал чи все ж маю шанс?...

Слідом приходить Мартін. Привітно посміхається кутиком губ й розглядає своє зображення. Карий погляд стає темнішим, а посмішка гарячішою.

— Мені подобається, принцесо, — хмикає задоволено. — Я тут наче янгол у сучасній інтерпретації.

Інеса ж мовчить, поки сором'язливо й тихо дякую натурнику.