Глава 9.2

Прокидаюся пізно вночі. В голові набатом вистукують слова Святого. “Не йди туди, де шлях викладено удаваними емоціями”; “Є речі яких не бачиш ти, але читаю їх у тобі я”; “Потрібно висловлювати свої бажання чітко й твердо”... Останнє стає тим, що змушує розплющити очі. Прокидаюся різко. Відчуваю себе спантеличеною й розгубленою. Темрява полонила усе навколо, тож навіть широко розкриті очі не допомагають побачити хоча б обриси кімнати. Раптом гримає. Налякано видихаю. Гроза. Всього лише гроза. 

Яскрава блискавка вимальовує на небі свій власний малюнок, але яскравим спалахом вривається у спальню, немов кликала її. Сідаю. Скручую розпатлане від сну волосся у бульку, але окремі пасма вибираються з зачіски. Тіло тремтить, а я пояснити не можу — чому. Навіть собі… Страх, якийсь дивний, нічим не виправданий, тривожить зсередини. Хочеться жалібно скавуліти й плакати.

Нові звуки грому й спалахи блискавки женуть з ліжка. Вибираюся з-під ковдри та тихо крокую на кухню. Темрява вітальні бентежить, але проганяю страхи. Знаю, варто дозволити їм взяти верх, і все…помчу назад й заб'юся у куток. Як всі ті рази, коли у підлітковому віці не розуміла, чому тато не любить ні мене, ні маму. Не розуміла, що з нами не так…

Тепер знаю, попри всі кляті звички, котрі Дикий виховав у характері: слухняність, повне підкорення, визнання сили; — ця людина просто нікого не любить. Тільки себе. На решту йому байдуже. 

Кухня зустрічає повною відсутністю освітлення, як і решта квартири. Завдяки гарній пам'яті йду до холодильника й відмикаю дверцята. Кілька секунд стою перед яскравим світлом слухаючи грозу, котра от-от готова вилити свій гнів на землю. Поглядом пробігаюся по пляшках з соками, водою, й пакунками з готовою їжею. Шлунок одразу ж зрадницьки гуркотить, мовляв, запитує, коли це ж його власниця їла востаннє. А немає відповіді. Та й апетит зник. Взагалі. Тому дістаю пляшку з водою та відкорковую. Кілька великих ковтків встають у горлянці комом. Холодна рідина мчить всередині тіла занадто відчутно. Одразу ж ховаю її назад та закриваю дверцята холодильна. Повертаюся спиною й спираюся на них. Новий звук грому змушує підплигнути на місці. 

— Ну що таке…— бурмочу під ніс.

Блискавка освітлює усе, що досяжне їй. Миттєво помічаю неподалік від себе, практично навпроти, силует. Страх, дикий та неосяжний, хапає за горлянку. До тихого схлипу й холодного поту. 

Завмираю й практично не дихаю. Кажу собі, що це не хтось чужий, адже у цій квартирі живе лише Влад, а потім пригадую як пішла й не зачинила двері… Міг зайти будь-хто. Зробити ключ… 

Боже, стоп. Це вже на межі кіно. Я ж живу у реальності…

Голосно проковтую слину.У цій тиші чути, певно, навіть серцебиття. Впевнюю себе, що здалося. Закушую губу, щоб не кричати посеред ночі від страху й поспіхом вибираюся у вітальню. 

Грім, блискавка і шум зливи зливаються в одну какофонію звуків. Літня гроза вже бушує на повну. Переді мною виростає силует й новий спалах світла запалює все позаду нього. 

Більше не втримуюся. Кричу. Налякано. До хрипу у горлі.

Прохолодні пальці опиняюся вище моїх ліктів. А потім голос:

— Припини.

Замовкаю одразу. Ціпенію й вдивляюся у темне обличчя впізнавши голос…