Глава 5.2

Видих, повний розпачу, виривається з рота раніше, ніж усвідомлюю. 

— Задовольнила? — перепитую.

— Ти знову, Юліано? — ричить батько. — Настільки недорозвинута, що не можеш зрозуміти, що робити? Я відправив тебе Тимуру у ліжко! Навіщо, на твою думку, ти повинна жити у нього? 

— Я мала його звабити? — давлюся словами.

— І це провалила? Так, ти мала його звабити! — відрізає.

— Але ж я… Ще ніколи, татку… Ні з ким…— лепечу. 

— Хіба запитував? Нагадай-но слова, котрі повинні бути вбиті у твою голову: жінка потрібна лише для ліжка й естетичного задоволення! Мені потрібна прихильність Тимура Доброго. 

Від шоку мозок починає плутатися. Тимур назначив зустріч через прохання Влада. Але ж батько не міг цього знати, отже — не спланував. Звідси виходить, що на ходу вирішив витягнути максимальну вигоду з нього. Яку? Хто такий Тимур Добрий, що потрібен батьку?

— Тато, річ у….

Раптом на мої губи лягає чоловіча долоня. Миттєво замовкаю. В ніс б'є запах фарби й лісу. Шкіри й багатства. 

Влад повертає мене до себе. Прикладає палець до рота й показує, щоб мовчала.

— У чому, Юліано? — лунає голос Володимира Дикого. — Закінчуй, якщо почала! 

Забирає у мене телефон, тисне відбій й жбурляє його на ліжко, поки ошелешено дивлюся в його темні очі. Схиляє голову на бік, зацікавлено дивиться, немов не розуміє моїх дій. Звужує погляд. Стає серйозним. Неприступним. Жорстким. Це читається в синій темряві. Плескається, наче аналог лави у жерлі вулкану. 

— Я зрозумів, — відрізає. 

— Що? — пискаю.

— Те, чого не можеш ти. Може зрозумієш…— вкрадливо додає. — Відкриєш очі й поглянеш на світ широко.

— Не…

Влад не дає договорити. Хапає за руку й притягує до себе. Вклеює у тіло. Лише це, а у мене подих перехоплює. З легень вилітає весь кисень. Як і вчора, під час танцю, крізь тонку тканину сукні відчуваю жар чоловічого тіла. Воно спалює. Безжально. Змушуючи тріпотіти й боятися одночасно. Переношуся у інший світ. Той, де діють закони диких тварин, ніяк не людей…

Не встигаю і рота розкрити, щоб все ж сказати щось, як пальці Святого лягають на губи. Притискають. Інша ж рука плавно опускається на сідниці. Не обережно. Швидше зухвало. Вперто. Доводячи слова батька?

Синява темніє ще сильніше. Стає майже чорною. Глибокою. Поглинає. Ні, втягує у себе, немов нескінченний потік, в якому просто не існує дна. 

Пальці Влада стискають сідниці.  Дивлячись мені у вічі. Він каже так багато, мовчанням, та я нічого не розумію. В мозку плавляться залишки мене самої. Намагаюся сконцентруватися, але не можу. Не вдається. Піддаюся впливу сили. Підкоряюся, бо не вмію інакше…

Святий нахиляє голову ближче. Проводить диханням по щоці, торкається раковини вуха й дмухає. Здригаюся від несподіванки. Затамовую подих. Не можу второпати, чи відштовхувати чоловіка, чи не пручатися…Просто не знаю!

Стегнами відчуваю його пах. Червонію, варто зрозуміти, що там відбувається. Жар мчить тілом, по венах, спалюючи судини. 

Не подобається, що реагую так, от тільки інакше не можу. Хочу…лише хочу.

— Влада і сила, — шепоче на вухо, — не завжди виглядає як приниження. Хочеш, покажу? 

Світ вибухає. Тон чоловіка мчить шкірою й викликає шалену, абсолютно незнайому мені, реакцію. 

— Навчу? — тим часом продовжує.— Дам те, що продемонструє...

Жодне з його слів не стає чимось зрозумілим. Я просто мовчки очікую продовження, дозволяючи Святому поводитися так, як хоче він. Лише встигаю ковтати кім у горлі. Але, що фіксую одразу — ніякого страху. Немає того тваринного, огидного відчуття, котре відчувала поряд з батьком. 

Руки Влада опиняються на спині. Веде їх повільно, навіть млосно. Вище й вище, до плечей. Опинившись там, стискає, впираючись великими пальцями у ключиці. Шаленство стає осяжними іскрами у повітрі цієї стерильної кімнати. Моє серце нагадує відбійний молоток. Калатає у ребрах так, що дихати стає важко. 

Продемонструє? Що саме?...