Глава 5

Не знаю чого очікувала від житла Влада. В принципі, помешкання не дивує. Ми приїжджаємо під нову скляну багатоповерхівку неподалік від центру міста. Чоловік заїжджає у підземний паркінг, звідти вже підіймаємося ліфтом на двадцятий поверх. У коридорі двоє вхідних дверей. Ми заходимо у ті, що праворуч. Сучасний ремонт, лаконічний, стильний, з білими глянцевими меблями впадає в очі. Чисто, настільки, що відчуваєш себе у лікарні. Немов все навколо стерильне і торкатися його не можна. 

Святий веде за собою. Повз білий, інакше й не сказати, коридор, у таку ж білу вітальню з панорамними вікнами. Праворуч їдальня та кухня, ліворуч кімнати й ванна. 

— Можеш обрати собі кімнату. Я вдома рідко ночую. — коротко кидає.

З подивом дивлюся на його потилицю. По-перше — вибір. Ніхто мені не давав відчути, щось подібне раніше. По-друге — не ночує?...Ця новина чомусь жалем віддає у серці. 

— Байдуже, — стенаю плечима. 

Влад різко обертається до мене. Темний погляд дивний. Шукає у мені щось зламане, яку не видно з першої миті. 

— Хм, — повільно тягне звуки й все ще не зводить очей. — Байдуже…— повторює млосно. — Тоді, ця, — вказує рукою на одні зі світлих дверей.

Киваю й крокую до них. Беруся за ручку, а потім розумію, що у мене навіть речей немає. Обертаюся до Влада й запитую:

— Речі? Вони у батька.

Чоловік байдуже стенає плечима, мовляв, його це не стосується. 

— Будеш ходити гола, — рівним тоном промовляє. Не можу зрозуміти:насміхається чи серйозний?

— Гола? — перепитую.

— Це проблема? — повертається до кухні й крокує туди.

Слідую за ним начхавши на все. Нехай я покірне дівчисько через вплив батька і не вмію протистояти, та це не означає, що буду приймати подібні слова спокійно.

— Проблема, — кидаю у спину, зупинившись одразу за Святим.

Він відкриває холодильник й дістає звідти пляшку чогось алкогольного. Мало було вина? Чи надає перевагу міцнішим напоям? 

Наливає собі у склянку, кидає ще й лід, наче мало прохолоди, та повертається обличчям:

— Я не часто вдома, — знову ж таки рівно кидає. Лінивість проковзує в очах. 

— Що ж мені робити? — белькочу розгублено. 

Не звикла я жити ось так, вільно. Не звикла, що не існує контролю. Не можу повністю охопити те, що має бути далі. Влад же не просто так зробив мене нареченою, котра у перспективі повинна стати дружиною. У нього є власні цілі, яких бажає досягнути. Лише після цього звільнить маму й брата. Що ж мені робити до цього? 

— Жити? — хмикає й небезпечно усміхається. 

— Жити…— повторюю слідом.

— Можеш ходити на пари, або змінити університет. Тобі ж лише дев'ятнадцять, все життя попереду. Сходи на вечірки. Напийся. Зроби те, що забороняє батько! 

— Слушна порада, — бурмочу під ніс. — І, мені скоро двадцять. 

— Це важливо, — кидає Влад. 

— А скільки тобі? — дивлюся йому в очі. 

Вигинає брови, немов не вірить, що запитую подібне.

— Що тобі дасть мій вік? — насмішкувато запитує.

— Не знаю, — відверто зізнаюся. — Просто… буду знати.

— Юліано, вважай нас партнерами на взаємовигідних умовах. Ти моя наречена, іноді нам доведеться зіграти цю роль перед світом, але не більше. До цього можеш робити, що завгодно. — випиває одним махом свій напій. Несподівано опиняється зовсім поряд й нахиляється до вуха. Аромат солодкого напою смаком шоколаду торкається кінчика носа. — Свобода, дівчинко. Вона твоя. 

А потім розвертається і залишає саму. Чую лише за спиною як замикаються міжкімнатні двері. 

Свобода…Моя.