32. Саша. День неприємних сюрпризів

Я відчував, що через якісь таємниці Дарини ми віддаляємось, але намагався спокійно чекати, коли вона відверто поговорить зі мною… Було трохи страшно: що як вона вчинить так само, як Єва? Як я вивезу це все?

Можливо, я мав би сам почати цю розмову, хоча б дати натяк? І тоді вона розкаже? Вона ж казала, що кохає мене, значить, має розказати, що саме її турбує останній місяць. 

Можливо, всьому виною був ще й новий ресторан, через який мені доводилось бути на роботі аж до девʼятої-десятої, і навіть у вихідні я їздив туди, бо відкриття було вже на носі.

Але сьогодні я вирішив повернутись раніше, щоб  провести час із Дариною і Настею. 

От тільки коли я вже майже покинув ресторан, до мене знов підійшла Соня і сказала, що є ще декілька питань, які бажано вирішити сьогодні…

Додому я потрапив об одинадцятій. Зайшов до будинку, тут було тихо.

На кухні світилося, я пройшов туди і побачив, що Дарина сидить за столом, підперши голову рукою, здавалося, вона була  засмучена. 

Я підійшов ближче і торкнувся губами її щоки:

— Привіт, виглядаєш засмученою, щось сталось?

— Та ні, нічого, трохи втомилася на роботі, — вона усміхнулася, але ця усмішка все одно була невеселою. — А ти як? Ми чомусь останнім часом рідко маємо нагоду просто поговорити, весь час поспішаємо…

Отже, причиною її суму був я. І віддалились ми через мене… Виходить, що так. 

— Новий ресторан випиває всі соки, — я присів поруч із нею і взяв її за руку. — Я тільки ним і займаюсь, але скоро ця гонка закінчиться. Принаймні, стане трохи легше, має стати.

— Я б дуже  хотіла, щоб стало легше, — вона зітхнула. 

— Як Настя? Мені шкода, що ми з нею зараз майже не бачимось, — я теж зітхнув. — Скоро вже й в перший клас піде, а ця робота… Я сумую за вами, — я зазирнув їй в очі і раптом зрозумів, що зараз готовий сказати це.

— Може, візьмеш відпустку? — вона зазтрнула мені в очі. — Поїдемо кудись усі разом? 

— Добре, щойно ресторан відкриємо, можна буде щось планувати, а це вже за тиждень, — я взяв її руку і поцілував, продовжуючи дивитись їй в очі. — Я… — у мене пересохли губи, я облизнув їх, відчував, що трохи переживаю. — Кохаю тебе, — врешті-решт сказав, не відводячи погляду.

Дарина дивилася на мене широко розплющеними очима. Раптом я побачив, що по її щоці скотилася сльозинка. Вона обняла мене і сховала обличчя в мене на грудях. 

— Ну чому ти плачеш? — я погладив її по голові, як дитину. На обличчі у мене була усмішка і я відчував, ніби останній камінь впав з душі. Тепер все має бути добре, бо я дійсно кохаю її і тепер можу казати це вголос.

— Я теж кохаю тебе, — сказала Дарина тремтячим голосом.  — Вибач мені…

— Тобі нема за що вибачатись, ти намучилась зі мною і з цією моєю роботою, — я чмокнув її в маківку. — Пробач будь ласка…

— Я мала бути кращою нареченою, — вона зітхнула.  — Все якось не так, як мало бути…

— Ти знов за своє, — я усміхнувся і злегка відсторонився, знов зазираючи їй в очі. — Ти — це ти. І я кохаю тебе такою, яка ти є. Щодо того, що все не так… Пробач, я знаю, що от я вже точно дуже далекий від ідеалу наречений. Але я дуже кохаю тебе…

Мені буквально хотілось весь час повторювати це. Я не хотів, щоб вона плакала чи сумнівалась в собі чи в мені. Хотілось, щоб вони з малою були щасливі поруч зі мною, зараз я чітко відчував, що вони — моя родина…

— Але я все обов’язково виправлю, — раптом сказала вона рішучим голосом. — І тоді все буде добре. 

— Що тобі вже хочеться виправляти? — я торкнувся долонею її щоки. — Ти хороша, я кохаю тебе. Не треба нічого міняти, будь ласка.

— Я наробила багато помилок, — сказала Дарина, опустивши голову. 

— Яких? Якщо ти про волосся… Ну, то було навіть весело, — я усміхнувся і чмокнув її в щоку.

Вона усміхнулася, але якось ніби через силу. 

— Хочу, щоб ти знав: я дуже, дуже кохаю тебе, — сказала вона. — Може, це неправильно, що я так закохалася в тебе, відразу, коли побачила. Але це правда… І мені дуже хочеться, щоб ти був щасливим… Щоб більше ніколи не сумував. Я все зроблю для цього…

— Я і так щасливий, Дарино, — я обійняв її. — Ти і Настя вже зробили це і більше вам нічого робити не треба. Просто будьте поруч, добре?

***

Коли наступного вечора я вийшов з ресторану, то побачив, що біля моєї машини стоїть якийсь незнайомець. Він схрестив руки на грудях і уважно дивився на мене. 

Я насупився. Можна було покликати охорону ресторану, але я не хотів витрачати на це час, тому вирішив сам розібратися з цією проблемою:

— Відійди від моєї машини, — сказав я не надто дружелюбно, коли підійшов до незнайомця.

— Може, я хочу поговорити, — усміхнувся він, здається, зовсім не переймаючись тим, що я міг викликати охоронців. 

— Я викличу охорону. Марати руки не буду, — сказав я. 

— І тобі зовсім не цікаво, про що я хотів з тобою поговорити?   — він зміряв мене презирливим поглядом.