30. Саша. Щось підозріле

Наступного дня я знов завіз Дарину на роботу перед тим, як їхати до іншого мого ресторану, там сьогодні готували важливий бенкет і я хотів особисто перевірити, що все буде на вищому рівні. 

— Сьогодні, певно, трохи запізнюсь, в центральному ресторані сьогодні важлива подія, хочу перевірити, що все добре.

 — Нічого, я можу доїхати додому сама, — сказала вона. 

— Домовились, — кивнув я, а потім легенько поцілував її. — Хорошого тобі дня. 

 — І тобі! Хай все пройде вдало! 

— Дякую…

*** 

День дійсно видався доволі важким, але я був задоволений підготовкою. Якщо сьогодні бенкет пройде як слід, то потім ця людина приведе мені багато нових клієнтів, бо ж вся політична верхівка міста сьогодні збереться тут… Головне, щоб їм все сподобалось…

З такими думками я вирішив затриматись трохи довше, принаймні, до девʼятої вечора. Написав про це Дарині, попередивши, бо ж у неї сьогодні навпаки була рання зміна.

Але, на щастя, все йшло доволі гладко і клієнти й забули про мене, напились і насолоджувались компанією одне одного ще опів на восьму і я вирішив далі все залишити на арт-директорку закладу та шефа.

По дорозі ще підкинув додому Соню, сьогодні вона теж була на бенкеті. І завдяки нашій оперативній роботі ми домовились ще про декілька великих святкувань в нашій мережі.

Коли я підʼїжджав до воріт, то побачив, що Дарина тільки-тільки підходить до хвіртки. Вигляд в неї був заклопотаний.

 — Привіт, — вона махнула мені рукою. 

— Привіт, — відповів я. 

Потім завіз машину у двір, закрив за собою ворота пультом і підійшов до Дарини: — Щось ти сьогодні пізно повертаєшся…

 — Треба було після роботи ще заїхати у квартиру, забрати дещо, — вона трохи винувато глянула на мене. 

— Не хочеться, щоб ти їздила ввечері сама, — я обійняв її. — Тим паче, ти не на машині. Треба було хоч таксі викликати…

 — Все добре, — Дарина усміхнулася. — Просто я подумала, що таксі обійдеться занадто дорого, на маршрутці хоч і довше, але економніше. 

— Тобі більше не треба так сильно економити, — я зазирнув їй в очі. — І не просто тому що ти моя дівчина. Ти ж тепер нормально заробляєш. Я хочу, щоб тобі було комфортно.

 — Вибач, то моя звичка, треба відвикнути від неї, — сказала Дарина. — Я так довго на всьому заощаджувала, що тепер треба нагадувати собі, що такої потреби вже немає.

— І взагалі, я ж показував тобі, де лежить готівка, ти  можеш брати звідти стільки, скільки  хочеш. У нас тепер спільний побут, це логічно і правильно, ти не маєш соромитись чи щось таке, — я торкнувся долонею її щоки. — Поживи трохи для себе, насолодись життям. 

 — Дякую, — вона ледь почервоніла. — Мені незручно брати гроші, щоб ти не подумав, що я потрачу їх на якісь дурниці. Краще я буду розпоряджатися тим, що сама заробляю…

— Мені хочеться, щоб тобі було все зручно, ми ж тепер разом… Я заробляю більше, це нормально, Дарино, — я чмокнув її в щоку. — Хочу, щоб ти приймала те, що я даю. І я не збираюсь контролювати це чи щось таке. Просто прийми це, це теж як частина турботи. Я хочу турбуватись про вас із Настею, але в мене зараз напружений графік, сама бачиш…

 — Так, я розумію, — вона кивнула. — Ходімо, я приготую вечерю. Настя там уже нас зачекалась. 

— Добре, ходімо…

***

Після вечері Дарина збиралась піти займатись з Настею, та, здається, була на мене трохи ображена.

— Настю, — я присів перед нею навпочіпки і взяв за руки. — Ти ображаєшся на мене?

 — Ні, — Настя похитала головою. — Я розумію, що з дітьми багато клопоту, а у вас із мамою немає часу…

— Справа не зовсім в часі чи клопотах, — я зазирнув їй в очі.

 — Я схожу візьму книги й зошити, добре? — Дарина поглянула на Настю. Мені здалося, що вона спеціально вирішила залишити нас удвох, щоб ми поговорили відверто. 

— Добре, — кивнула Настя і подивилась на мене. — А в чому тоді справа?

Дарина тим часом якось аж надто швидко пішла нагору.

— Це важко пояснити, — мене чомусь охопило якесь неприємне передчуття. Хто їй дзвонив і чому вона не захотіла при мені брати слухавку? — Слухай, я відійду на секунду, ти не проти? 

 — Ні, не проти, — Настя знову якось дивно глянула на мене, немов хотілав щось сказати, але не наважувалась. 

— Дякую, — я чмокнув її в маківку і мало не побіг на другий поверх.

Серце чомусь калатало, як скажене, не знаю, чому в мене було таке кепське передчуття, але воно нікуди не зникало. Коли я підійшов до спальні Дарини і вже взявся за ручку та хотів зайти, то несподівано почув звідти її голос:

—  Я ж сказала, не дзвони до мене ввечері… Я зробила все, як ти хотів, чого тобі ще треба? 

Я підтиснув губи. З ким вона говорила? І що вона зробила? Це тому вона прийшла пізніше?

 — Все, я не хочу більше говорити… — я почув, як щось м’яко гупнуло — схоже, Дарина кинула телефон на ліжко чи в крісло. Я чув, що вона ходить туди-сюди по кімнаті, знав, що так вона поводиться, коли нервує… Мені хотілося зайти і запитати, з ким вона щойно говорила і чому вона поводиться так дивно, але потім я вирішив, що це буде занадто.