26. Дарина. Саша розповідає про себе

Я почувалася незручно. Так хотіла зробити Саші приємний сюрприз, а вийшло навпаки… Єва б мабуть такої дурниці не стала робити. Їй би ніколи не спало на думку бути схожою на когось іншого, аби сподобатись йому. 

— Вибач, — сказала я, коли наші губи розімкнулися. — Мені шкода, що я засмутила тебе…

— Це все дрібниці, ти мене не засмутила, — Саша погладив мене по щоці. — Хіба що тим, що ти порівнюєш себе з нею. Не треба цього робити. 

— Я не буду, — зітхнула я. — Просто мені страшно, що ти мене розлюбиш, бо я не така гарна, як вона. 

— Ти дуже гарна, — не погодився він. — Мені все подобається. 

— Я дуже боюся тебе втратити, — зізналась я. — Мабуть, таке нерозумно казати, жінки мають бути недоступними і все таке…

— Мені дуже добре поруч з тобою, — він взяв мене за руку і підніс мою долоню до своїх губ. — Я теж боюсь тебе втратити, це нормально.

— Вічно  говорю якісь дурниці, — я знічено усміхнулась. — Мабуть, Настя в цьому плані вдалася в мене. 

— А ще ти добра, мила і дуже турботлива, — він зазирнув мені в очі. — Ти дуже хороша…

— Ти теж дуже добрий і турботливий, — сказала я. — Зараз так мало таких чоловіків, як ти. Вірніше, я досі таких не зустрічала…

— Думаю, все залежить не тільки від самої людини, а і від того, хто поруч із нею. Біля дорогих людей взагалі хочеться бути кращою версією себе, щось таке, — він знов торкнувся кінчиками пальців моєї щоки. — Ти дуже дорога мені, Дарино.

— Це так добре, коли є людина, для якої хочеш бути найкращою, — я усміхнулась. — Ой, так ми запізнимось у кіно…

— Так, — він теж усміхнувся. — Я хочу нарешті повезти тебе на справжнє побачення… Тому краще нам трохи поквапитись, — Саша коротко чмокнув мене в губи. — Сподіваюсь, більше ти не будеш переживати за подібне…

***

— Я ще не була в такому кінотеатрі, — коли ми увійшли, я здивовано озирнулася навколо. Тут не було звичних рядів крісел, а стояли диванчики і столики. Людей було небагато, і якби не екран для перегляду фільму, то можна було б подумати, що це якийсь ресторанчик. Тут навіть офіціантка була, глядачі могли замовити щось за допомогою планшета, вбудованого в диванчик, і потім їм приносили замовлення. 

— Тут дуже комфортно, — сказав Саша, провівши мене до диванчика на задньому ряду. — Буду обіймати тебе весь сеанс…

Мені було дуже приємно це чути. Хоча й трохи хвилююче, адже все ж навколо були люди… Ну, я подумала, що коли почнеться фільм, то світло вимкнуть, і ніхто не буде на нас дивитися. 

— Я сто років не була в кіно, — сказала я. — Ще з того часу, як була студенткою, тоді ми з дівчатами з нашої кімнати в гуртожитку ходили в кіно, коли котрась із нас приводила в гості хлопця. Щоб не заважати їм…

— Я теж, — Саша кивнув і обійняв мене, коли ми вже сіли на диванчик. — З дівчатами ходив хіба що в універі, а потім у мене практично не було побачень. Хоча, мене в принципі за цей час майже ніхто не цікавив, стосунків і не хотілось. 

— Розкажи трохи про себе, — попросила я. — Твій бізнес, він дістався тобі від батьків? Чи ти сам його побудував? 

— Так, від батька, — він кивнув. — Але в той момент, коли він мені дістався, він був на межі банкрутства. Один чоловік… Він зруйнував його. Для нього руйнувати чужий бізнес і життя було забавкою. Певно, і зараз все так само.

— Але навіщо він це робив? Хотів забрати  собі? Чи позбувався конкурентів?...