Глава 30.

1 грудня.

Цей день настав. У наших пошуках ми не зрушили ні на йоту. Годинами сиділи у бібліотеці, особливо я, бо братів-вампірів батько завантажував справами родини. В очах миготіло від старовинних сувоїв, запилених архівів, пошарпаних часом документів. Тепер, коли я вже знала, що було два брати з ідентичною зовнішністю, та в одному проявилися драконячі гени, а в іншому вони спали, історичні свідоцтва легко було класифікувати. Ось тут описують справжнього Влада Дракула-дракона, статечного, хазяйновитого, благородного, вдумливого. А тутечки одразу впізнається психічно нестабільний, владний та безмірно жорстокий його молодший брат Тамаш. Всі недоречності стали доречними, всі непорозуміння зрозумілими, всі протиріччя обґрунтованими. Все чіткіше переді мною поставав образ Влада-дракона, все більш він подобався мені. Це його боготворили, ним захоплювалися, його поважали й любили. Коли ж владу захоплював Тамаш, його боялися, мов найбільший жах у світі, перед ним схилялися, та при цьому ненавиділи.

І все ж ніяких відомостей про те, де може знаходитись труна, в якій спить зачарований дракон, не було й сліду.

З самого ранку мене тіліпало. Місця собі не могла знайти, навіть читання не відволікало від сумних думок. А коли йшла на традиційну вечерю до Золотої трапезної, ноги просто підкошувалися, не хотіли йти. Час невблаганний, як і казав князь. Він линув нестримно і привів мене туди, де я не хотіла бути усім своїм серцем.

Князь Васил зустрів мене коло дверей з трояндою на довгій ніжці у руці. Квітка була біла коло середини, далі колір плавно переходив у кремовий і на кінці хвилясті пелюстки мали ніжний рожевий відтінок.

Я прийняла троянду, і вампір повів мене за руку до столу, на якому знайшлась і витончена висока ваза для квітки. Стіл був накритий нині по королівськи пишно. Перепела у білому соусі з трюфелями, цілий запечений осетр, мариновані горобині яйця, млинці з ікрою, про вегетаріанські блюда для князя навіть мовчу. Нагодувати можна було чоловік двадцять. Ціла батарея пляшок дорогих вин. Васил, що, сподівається споїти мене? Не вийде.

Треба віддати належне, князь вампірів дав мені можливість спокійно поїсти. Хоча, яке «спокійно», коли чекаєш повсякчас, що від тебе почнуть вимагати дати відповідь, і відповідь та однозначно повинна бути позитивною. І все ж поки що Васил ні про що не згадував, вів світську бесіду, був взірцем галантності та люб’язності.

Я не поспішала, віддавала свою увагу шедеврам шеф-кухаря, нахвалювала його. Ми говорили про погоду, яка згадала, що сьогодні перший день зими, і щедро засипала землю м’яким лапатим снігом. Князь сказав, що замовив для мене соболиний кожушок, щоб я не застудилась, виходячи на прогулянку. Я подякувала. Якщо подивитись зі сторони, то ідеальна пара.

Як не тягнула я з їжею, та жодна вечеря не може тривати вічно. Майнула зухвала думка, що зараз я встану і піду до своїх покоїв, як завжди, і князь сьогодні не вимагатиме від мене відповіді. Та то було надто гарною казкою.

Я піднялась, подякувала за чудову вечерю, і Васил підскочив:

- Стривай, Маріанно! Ти не забула, що сьогодні за день?

Ну, ось, починається.

- Забула…

- Не хитруй. Все ти чудово пам’ятаєш, - з цими словами князь вампірів опустився на одне коліно, простягнув мені на долоні маленьку оксамитову коробочку, в якій поблискувала тьмяним золотом обручка, квіточка на ній нагадувала троянду, яку він подарував, тільки кожна пелюсточка була діамантова.

Неперевершене творіння майстра-ювеліра! Але, коли розумієш, що тебе просто намагаються купити…

- Маріанно, - офіційним тоном почав Васил, - пропоную тобі руку і серце. Ти знаєш, як я ставлюсь до тебе, і знаєш, що найбільше у світі я бажаю бачити тебе своєю дружиною. Обіцяю, що житимеш у розкоші і матимеш усе, чого забажає твоя душа…

Князь із доброю посмішкою на вустах очікував відповіді. Взірець галантності та люб’язності. Звісно, він не скаже мені, що планує дванадцять днів поспіль пити мою кров, а потім, коли вже конатиму від нестачі крові, запропонує стати, як і він, кровопивцею. Про це мені повідав Алекс. Так і хочеться зараз жбурнути цю коробочку йому в обличчя та гордо сказати «Ні!», та слід бути обережною і не вступати в конфронтацію зараз, коли є надія щось змінити.

- Я не готова відповісти… - Голос мій зривається від хвилювання. – Я воліла б подумати ще пару тижнів…

- Сьогодні!

- Тиждень!..

- Ні! – у голосі володаря вампірів відчувається криця. – Ми домовились, Маріанно. Я і так дав тобі багато часу, щоб призвичаїтись, звикнути до думки, що твоє життя можливе лише в цих стінах!

Брови князя зійшлися докупки, а в темних очах почали поблискувати небезпечні вогники. Ой, не слід його гнівити… І все ж у мене язик не повертається сказати «так».

- То якою буде твоя позитивна відповідь?

- Я не можу…

Вампір рвучко підіймається і повертається на своє крісло:

- Сядь, Маріанно, і вислухай мене. До цього часу ти жила у замку, як шановна гостя і мала всі привілеї, пов’язані з цим статусом. Сьогодні у тебе є шанс отримати новий статус, статус моєї нареченої, що стане додатковим захистом для тебе і означатиме ще більші привілеї. Якщо ж ти відмовишся від цієї пристойної пропозиції, то твоя справа, твій вибір. Ти не маленька дурна дівчинка і повинна розуміти, що я тебе однаково не відпущу. Та статусу гості ти позбавишся. Навпроти, подальше твоє життя проходитиме у підземеллі, у стінах замкової в’язниці. З усіма наслідками, що з того випливають: мінімальне харчування, повна ізоляція, темрява, бруд, пацюки… Маєш додаткові п’ять хвилин на роздуми.